Літа зрілості короля Генріха IV

Роні відповів не зразу, бо думав собі: «Ах ти ж, грабіжник! От через що ти мені так годиш, навіть до своєї коханки запросив! А коли я викреслю щось із цього списку, ти продаси себе Іспанії. Звісно, ти мав би в цьому слушність, якби не наші гармати. Ну, я ж тобі покажу, як начиняють вежі порохом! А скінчиться тим, що ти повиснеш у зашморгу».

Блакитні очі й гладеньке обличчя Роні не виражали нічого зайвого, коли він почав викладати свої помірковані зустрічні пропозиції; але губернатор перебив його: він забув додати ще одне. Принаймні в околі шести миль біля Руана мали бути заборонені протестантські обряди — таке заявив він єретикові, послові короля-єретика. Через це переговори збились на запальний тон і того дня вже не змогли привести ні до чого. А втім, уклали попередню угоду, але тільки тому, що Роні страшенно любив документи та підписи; без документа, хай найпустішого, він не міг скінчити жодної наради. Через гінця він повідомив короля про безсоромні губернаторові вимоги. І ось, перше ніж устигла надійти відповідь, пан де Війяр забрав собі в голову, ніби Роні надумав його вбити, хоч той був богу духа винен. Це було непорозуміння; насправді губернатора хотів викрасти задля викупу якийсь пройдисвіт. Та хай там як, а коли губернатор зустрівся знову з Роні, в нього очі лізли на лоба і в думках були тільки шибениця та зашморг. Те саме думав Роні минулого разу, але не показував цього так явно. А тепер здоровий глузд підказував йому, що відвернути лихо і врятувати його може тільки якась божевільна вихватка. Тому він зразу роз'юшився ще гірше за губернатора, обізвав його безчесним зрадником, і Війяр так сторопів, що йому відібрало мову.

— Я — зрадник? Та ви ошаліли, пане мій!

— Це ви в шаленому гніві плетете щось про якесь убивство, а мені невтямки, що й до чого! Атож, ви навіть хочете зламати слово, бо я ж маю попередню угоду!

Ця переконлива мова трохи остудила пана де Війяра, і, коли ввійшла його коханка, він сказав:

— Не кричіть, пані, адже й я вже не кричу.

Проте навряд чи він утихомирився б надовго. Безневинність пана де Роні потребувала негайного вагомого доказу, або ж усе ще могло скінчитися для нього погано. І саме в ту мить один із його слуг приніс йому листа від короля. То була ніби відповідь, на безсоромні вимоги руанського губернатора, хоч насправді безпосереднім приводом для листа були вимоги пані де Ліанкур, і без них він не надійшов би, певне, так до речі. А втім, важко сказати, чи посол Роні не отримав його насправді ще зранку, в заїзді. Ефект від його вручення в таку напружену хвилину був аж надто разючий, і згодом, обміркувавши, ніхто вже не вірив у випадковий збіг. Губернаторова коханка незабаром висловила сумнів.

Та хай там як, а король приймав усі вимоги, опріч заборони проповідей; про неї він навіть не згадав, і пан де Війяр теж обминув цей пункт: адже чин генерал-адмірала він таки отримає. Перед послом він вибачився в хибному звинуваченні щодо замаху. На щастя, спіймався один з поплічників справжнього вбивці. Губернатор наказав привести його, власноручно накинув на нього зашморг, і слуги повісили лиходія прямо на очах обох панів, що дивилися з вікна. Після цього лишилося тільки відсвяткувати справу, що скінчилася так щасливо.