Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
— Ти сьогодні трохи бліда, моя бідна жіночко!
Повне забуття дочки, здавалося, було викарбуване на його кам'яному лобі, на стиснутих губах. Старого не зворушували навіть сльози, що після його невиразних, майже незмінних відповідей текли по блідому обличчю дружини.
— Хай Бог вам простить, — казала вона, — як прощаю я. Колись і вам потрібне буде прощення.
Відколи захворіла дружина, Гранде не наважувався більше вимовляти своє жахливе «та-та-та-та!», але його деспотизм не був обеззброєний перед цим ангелом лагідності, чия зовнішня непривабливість зникала з кожним днем, поступаючись місцем виразові високих моральних якостей, які осявали її обличчя. Вся вона була душа. Здавалося, молитви очистили, зм'якшили найгрубіші риси її обличчя, і воно світилося внутрішнім світлом. Хто не спостерігав цього перетворення на обличчях праведників, де краса душі зрештою перемагає найгрубіші риси, одухотворяючи їх шляхетністю і чистотою високих помислів? Видовище цього перетворення під впливом страждань, що пожирали здоров'я цієї жінки, впливало навіть на старого бондаря, хоч його залізний характер не змінився. Зате він уже не розмовляв так презирливо, а замкнувся в непорушній мовчанці, рятуючи цим свою владу голови родини. Досить було вірній Нанон з'явитися на ринку, як навколо неї починали лунати насмішки й скарги на її хазяїна; та хоч громадська думка й засуджувала дядечка Гранде, служниця боронила його, відстоюючи честь дому.
— Ну й що ж такого, — докоряла вона ганьбителям добряги, — хіба ж ми всі не черствіємо на старість? Чом би і йому не стати трохи жорстокішим? Киньте свої побрехеньки. Мадмуазель живе, як королева. Вона живе сама. Що ж, їй так подобається. Та й те сказать, у моїх хазяїв є якісь свої міркування.
Якось увечері наприкінці весни пані Гранде, яку мучило горе ще більше, ніж хвороба, не добившись, попри всі моління, примирення Ежені з батьком, довірила свої таємні муки панам Крюшо.
— Посадити двадцятитрьохрічну дівчину на хліб і воду!.. — скрикнув голова де Бонфон. — І ні за що! Та це ж справжнісіньке «жорстоке поводження і насильство»; мадмуазель може оскаржити це, і оскільки…
— Годі, небоже, — перебив нотар. — Облиште свої судові теревені. Будьте спокійні, пані, я завтра ж покладу край цьому ув'язненню.
Почувши, що про неї говорять, Ежені вийшла зі своєї кімнати.
— Панове, — гордо сказала вона, підійшовши до них, — прошу вас не втручатися у цю справу. Мій батько — хазяїн у своєму домі. Поки я тут живу, я повинна бути слухняною. Його ставлення до мене не підлягає схваленню чи осуду сторонніх людей, він відповідає за це тільки перед Богом. Прошу вас в ім'я дружби — ані слова про це. Гудити мого батька — означало б підривати повагу до нашої родини. Я дуже вдячна вам, панове, за співчуття, але буду ще вдячніша, якщо ви припините образливі балачки, котрі, поширюючись у місті, дійшли й до мене.
— Свята правда, — погодилася пані Гранде.
— Мадмуазель, найкращий спосіб примусити людей замовкнути — це добитися, щоб вам було повернуто волю, — відповів їй шанобливо старий нотар, вражений красою, яку самотність, смуток і кохання надали Ежені.
— Послухай, доню, дозволь панові Крюшо залагодити цю справу, якщо він ручається за успіх. Він вивчив твого батька і знає, як до нього підійти. Коли ти хочеш бачити мене щасливою той короткий час, який мені ще лишилося прожити, треба, щоб ти і батько за всяку ціну помирилися.
На другий день Гранде, за звичкою, засвоєною з часу ув'язнення Ежені, вийшов пройтися по садку. Він обирав для прогулянки час, коли Ежені зачісувалась. Підійшовши до великого горіха, старий ховався за стовбуром і, вагаючись між сумними думками, навіяними упертістю вдачі і бажанням поцілувати своє дитя, кілька хвилин дивився, як вона розчісує довгі коси.
Частенько він засиджувався на старій лавочці, де Шарль та Ежені клялись у вічному коханні, і тоді дочка теж крадькома дивилася на батька або стежила за ним у дзеркалі. Якщо він знов починав ходити по садку, вона сідала біля вікна і задивлялася на частину огорожі, з якої звисали прекрасні квіти, а з розколин проростало «венерине волосся» і повитиця — рослини, дуже поширені на виноградниках Сомюра й Тура.
Нотар Крюшо прийшов рано і застав старого виноградаря в садку: той сидів на лавочці, спершися спиною об мур огорожі, який розділяв двоє володінь, і споглядав дочку.
— Чим можу служити, пане Крюшо? — промовив він, побачивши нотаря.