Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
— Як ви можете думати, щоб прийняти в дім всепрощаючого Бога, вигнавши дочку з свого серця? — занепокоєно сказала вона.
— Та-та-та-та! — мовив Гранде ніжним голосом. — Побачимо.
— Милосердний Боже! Ежені! — закричала мати, червоніючи від радощів. — Іди поцілуй батька, він тебе прощає!
Але Гранде вже не було. Він прожогом біг на свій виноградник, щоб дати лад переплутаним думкам. Гранде йшов сімдесят шостий рік. За останні два роки скнарість його особливо зросла, як зростають усі давні людські пристрасті. Це підтверджується спостереженням щодо скнар, марнолюбців і всіх тих, чиє життя присвячене одній ідеї; він із особливою силою зосередив своє почуття на символі своєї пристрасті. Бачити золото, володіти золотом — стало його манією. Разом із скупістю в ньому посилився дух деспотизму. Позбутися права після смерті дружини розпоряджатися навіть найменшою часткою свого багатства, — це здалося йому річчю протиприродною. Розкрити перед дочкою розміри свого багатства, зробити опис усього рухомого й нерухомого майна, щоб продавати його з торгів?
— Це все одно що перерізати собі горлянку, — голосно сказав він, зупинившись серед винограднику і дивлячись на лози.
Нарешті він угамувався і повернувся до обіду в Сомюр, надумавши поступитися Ежені, приголубити її, піддобритися до неї, щоб мати змогу померти володарем, до останнього подиху не випускаючи з рук влади над своїми мільйонами.
В ту хвилину, коли старий, що випадково захопив свій ключ від дому, по-вовчому крався по сходах до дружининої кімнати, Ежені принесла і поклала на материне ліжко чудовий несесер. Коли Гранде не було, обидві жінки тішилися тим, що відшукували риси Шарля в портреті його матері.
— Точнісінько його лоб і рот! — сказала Ежені, і саме в цю мить виноградар відчинив двері.
Побачивши погляд, кинутий чоловіком на золото, пані Гранде скрикнула:
— Боже єдиний, змилосердься над нами!
Добряга метнувся до несесера, як тигр стрибає на сплячу дитину.
— Що це таке? — спитав він, хапаючи скриньку і підходячи до вікна. — Щире золото! Золото! — вигукнув він. — Багато золота! Фунтів два важить. Ага! Шарль дав це тобі за твої чудові монети, так? Чом же ти мені не сказала? Гарне діло, донечко! Ти моя дочка, пізнаю тебе.
Ежені тремтіла всім тілом.
— Це належить Шарлю, правда? — допитувався добряга.
— Так, батьку, це не моє. Цю річ довірено мені, і я маю свято зберігати її.
— Та-та-та-та! Він забрав твоє багатство, і твій скарб треба поновити.
— Батьку!
Добряга хотів узяти ніж, щоб здерти пластинку золота, і йому довелося поставити несесер на стілець. Ежені кинулася, щоб його схопити, але бондар не спускав з ока і дочку, і скриньку, він так сильно відштовхнув її, що вона впала на материне ліжко.
— Чоловіче! Чоловіче! — благала мати, підводячись на ліжку.
Гранде вийняв ніж і хотів сколупнути золото.
— Батьку! — закричала Ежені і, впавши навколішки, поповзла до нього, простягаючи руки. — Батьку, заклинаю вас усіма святими й Пречистою Дівою, ради самого Христа, якого розп'яли, ради вашого вічного спасіння, батечку, ради мого життя, — не чіпайте цього! Цей несесер не мій і не ваш; він належить нещасному кузенові, який довірив його мені, і я повинна повернути цю річ незайманою.
— Нащо ж ти розглядала цю річ, якщо він дав її тобі на збереження? Дивитися — це ще гірше, ніж торкатись.
— Батьку, не ламайте її, ви мене збезчестите! Чуєте, батьку!
— Чоловіче, зглянься! — умовляла мати.
— Батьку! — закричала Ежені так голосно, що прибігла злякана Нанон.
Ежені кинулася до ножа, який лежав під рукою, і вхопила його.
— Ну, і що ж далі? — спокійно спитав Гранде і холодно посміхнувся.
— Чоловіче, чоловіче, ви мене вбиваєте! — скрикнула мати.
— Батьку, якщо ваш ніж торкнеться хоч крихти цього золота, я заріжу себе ось цим. Ви вже довели мою матір до смертельної недуги, ви вб'єте ще й свою дочку. Ну що ж, тепер — рана за рану!
Гранде тримав ніж над несесером і нерішуче дивився на дочку.
— Невже ти здатна на це, Ежені? — вимовив він.
— Так, здатна, — відповіла мати.
— Вона зробить, як сказала! — вигукнула Нанон. — Будьте ж розважливі, пане, хоч раз у житті.
Якусь мить бондар поглядав то на золото, то на дочку. Пані Гранде знепритомніла.
— От бачите, ласкавий пане, пані вмирають! — скрикнула Нанон.
— Стій, донечко, не будемо сваритись через цю скриньку. Бери її! — вигукнув бондар і кинув несесер на ліжко. — А ти, Нанон, іди поклич пана Бержерена. Ну, матусю, — промовив він, цілуючи руку дружини. — Це все пусте, заспокойся, ми помирилися. Правда, донечко? Досить сухого хліба, ти їстимеш усе, що захочеш… А! Вона розплющує очі. Ну, мати, матусю, ненечко, годі! Ось бачиш, я цілую Ежені. Вона любить кузена, вона з ним одружиться, якщо захоче, вона збереже йому скриньку. Тільки ти живи довго, бідна моя жіночко. Ну ж, усміхнися! Послухай, у тебе буде найкращий вівтар у Сомюрі.