Ежені Гранде. Селяни

Нанон зникла.

— Слухай, Ежені, ти повинна віддати мені своє золото. Ти ж, донечко, не відмовиш своєму татові?

Обидві жінки мовчали.

— У мене більше нема золота. Було, а тепер нема. Я поверну тобі твої шість тисяч франків у ліврах, і ти їх вмістиш так, як я тобі скажу. Не турбуйся про весільну дюжину. Коли я віддаватиму тебе заміж, а це не за горами, я знайду нареченого, що зможе тобі піднести таку дюжину, яка в провінції ніколи нікому й не снилася. Слухай же, донечко. Ти маєш чудову нагоду вкласти свої шість тисяч франків у державну ренту, і ти щопівроку матимеш близько двохсот франків прибутку — без податків, відшкодувань, градобою, морозу, повені й усього того, що з'їдає прибутки. Тобі, може, шкода розлучатись із своїм золотом, донечко? Нічого, неси його сюди. Я тобі знов назбираю золотих монет — голландських, португальських, рупій Великого Могола, генуезьких; разом з тими, які я тобі даруватиму в день народження, ти за три роки знову збереш половину свого гарненького невеличкого золотого скарбу. Що скажеш, донечко? Ну, підніми носика. Іди ж принеси його, любчика. Ти мала б мені очі цілувати за те, що я відкриваю тобі таємниці й секрети життя і смерті цих екю. А й справді, екю живуть і ворушаться, як люди: йдуть, повертаються, працюють, розмножуються.

Ежені підвелася, та, ступивши кілька кроків до дверей, різко обернулася, глянула батькові в очі і сказала:

— У мене більше немає золота.

— У тебе більше немає золота? — скрикнув Гранде, підскакуючи, як кінь, що почув гарматний постріл за десять кроків.

— Так, нема.

— Ти жартуєш, Ежені!

— Ні.

— Клянусь різаком мого батька!

Коли бондар вимовляв ці слова, підлога тремтіла.

— Милосердний Боже! Як пані зблідла! — скрикнула Нанон.

— Гранде, твій гнів мене вб'є,— промовила бідна жінка.

— Та-та-та-та! Ти не з таких, у вашій сім'ї всі живучі, і ніяка смерть вас не бере! Ежені, куди ви поділи своє золото? — закричав він, кидаючись до дочки.

— Батьку, — відповіла Ежені, стоячи навколішки біля пані Гранде, — мамі дуже погано… прошу… не вбивайте її.

Гранде злякала блідість, що розлилася по обличчю його дружини, перед тим такому жовтому.

— Нанон, допоможіть мені лягти, — сказала мати ледь чутно. — Я вмираю…

Нанон зразу ж узяла хазяйку під руку, те саме зробила й Ежені; з великими труднощами їм удалося відвести її в кімнату, бо вона непритомніла на кожному східці. Гранде зостався сам. Та за кілька хвилин він зайшов угору до половини сходів і гукнув:

— Ежені, коли мати ляже, зійдіть униз!

— Добре, батьку.

Заспокоївши матір, вона не забарилася прийти.

— Дочко, — звернувся до неї Гранде, — зараз же скажи мені, де твій скарб.

— Батьку, якщо ви робите мені подарунки, якими я не можу вільно розпоряджатися, то заберіть їх назад, — холодно відповіла Ежені і, взявши наполеондор, подала його батькові.

Гранде жваво схопив наполеондор і опустив його в жилетну кишеню.