Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фактор
- ISBN: 978-966-180-038-9
- Жанр: право
Электронная книга - «Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України». Краткое содержание книги:
Книга адресується суддям, адвокатам, юристам, які працюють у правоохоронних органах, на підприємствах, в установах, організаціях.
Законодавство враховано станом на 1 січня 2010 р.
4. Особа, яка звернулася до нотаріуса за захистом цивільного права та якій відмовлено в видачі виконавчого напису, має право звернутися до суду із скаргою на відмову у вчиненні нотаріальної дії. Боржник також має право оскаржити в суді виконавчий напис, який видано в порядку захисту цивільного права.
Стаття 19. Самозахист цивільних прав
1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.
Самозахистом є застосування особою засобів протидії які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.
Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
1. Стаття, що коментується, ґрунтується на частині п'ятій ст. 55 Конституції України [1], відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Але ст. 55 Конституції і ст. 19 ЦК не є тотожними. Стаття 55 Конституції поширюється на всі правовідносини з участю громадян, а ст. 19 ЦК регулює тільки цивільні відносини, але з участю всіх суб'єктів.
2. За особою визнається право на самозахист не тільки свого цивільного права, а й права іншої особи. Самозахист може здійснюватись не тільки від порушень, а і від протиправних посягань. Поняття «посягання», на нашу думку, слід тлумачити як готування до правопорушення та замах на правопорушення.
3. Визначення самозахисту, що формулюється в абзаці другому ч. 1 ст. 19 ЦК, по суті, відсилає до чинних законів та моральних засад суспільства. Особа має право в порядку самозахисту цивільних прав протидіяти порушенню цих прав або посяганню на них, не виходячи при цьому за межі встановлених законом заборон та моральних засад суспільства. Чітке розмежування термінів «закон» та «інші нормативно-правові акти», що проводиться в Цивільному кодексі, дає підстави для твердження про те, що при здійсненні самозахисту особа не зобов'язана додержуватись заборон, що встановлені підзаконними актами. Але ж зазвичай заборони підзаконними актами встановлюються на підставі більш загальних положень законів (зокрема, вони встановлюються ст. 13 ЦК). Тому не слід думати, що із визначення самозахисту, що надано в ст. 19 ЦК, випливає можливість діяти всупереч заборонам, що встановлені підзаконними актами.
4. Визнання за особою права на самозахист та визначення цього права в ч. 1 ст. 19 ЦК дає дуже мало для розуміння того, які права та обов'язки встановлює законодавець, вводячи до Цивільного кодексу поняття самозахисту, якого раніше вітчизняне цивільне законодавство не знало. Наводяться на ознаки, яким повинні відповідати дії особи для того, щоб кваліфікувати їх як способи самозахисту права. Це — такі ознаки: 1) дії повинні відповідати змісту права, що порушене. Зокрема, дії, спрямовані на захист права, повинні захищати якраз це право, а не полягати, наприклад, у зустрічному порушенні цивільних прав особи, яка порушила право; 2) дії щодо захисту права повинні відповідати характеру порушення, тобто бути адекватними порушенню; 3) дії щодо захисту права мають відповідати наслідкам, що спричинені порушенням.
5. Однак викладене розуміння самозахисту права та ознаки способів самозахисту не є досить визначеними, щоб застосовувати їх при вирішенні цивільно-правових спорів. Це дає судам невиправдані можливості для вирішення справ на свій розсуд. Крім того, вимога щодо відповідності способів самозахисту «наслідкам, що спричинені... порушенням» взагалі ставить під сумнів самозахист прав з метою запобігти цим наслідкам. Тому є потреба в конкретизації ознак самозахисту. Для цього доцільно використати положення ч. 1 ст. 1169 ЦК, відповідно до якої необхідна оборона є лише одним із випадків самозахисту права. Таким чином, за наявності ознак необхідної оборони (ст. 36 Кримінального кодексу [36]) дії особи завжди мають кваліфікуватися як самозахист цивільного права.
6. Застосування поняття необхідної оборони для визначення дій суб'єкта як самозахисту цивільних прав можливе тільки за умови, що мало місце суспільно небезпечне посягання, тобто злочинна дія особи, від якої цей суб'єкт здійснював самозахист права.