Чорнильне серце

— О ні! — прошепотіла Елінор. Вона підхопилася на ноги першою. — Це вони прийшли по мене! Та баба свого таки домоглася! Ще б пак, навіщо нас годувати?! Тебе, може, й треба… — Вона кинула гарячковий погляд на Мо. — А мене навіщо?

— Відійди до стіни, Елінор, — промовив Мо, заступаючи собою Меґі. — Тримайтеся якомога далі від дверей.

Замок, глухо клацнувши, відімкнувся, і хтось прочинив двері — якраз настільки, щоб протиснутися в щілину. Вогнерукий! Він ще раз заклопотано озирнувся на вулицю, причинив за собою двері й прихилився до них спиною.

— Чарівновустий, я чув, у тебе це знову вийшло, — промовив він стишеним голосом. — Кажуть, бідолашний хлопчина ще не зронив жодного звуку. Я його розумію. Повір, коли раптом потрапляєш до чужої історії, на душі паскудно.

— Що вам тут треба? — напустилася на нього Елінор.

Вогнерукий мав такий вигляд, що її страх умить як рукою зняло.

— Облиш його, Елінор! — Мо відтрутив її вбік і підійшов до Вогнерукого. — Як у тебе з руками?

Вогнерукий здвигнув плечима.

— Їх змастили якоюсь маззю, але шкіра й досі червона, як вогонь, що лизав її.

— Спитай його, що він тут забув! — прошипіла Елінор. — А якщо він прийшов сюди лише розповідати, нібито не має нічого спільного з халепою, в яку ми попали, то заткни йому нарешті його брехливу пельку!

Замість відповісти, Вогнерукий кинув їй в’язку ключів.

— Як ви гадаєте, чому я тут? — різко запитав він Елінор і ввімкнув світло. — Думаєте, легко було вкрасти в Басти ключі від машини? Краще подякували б мені. А втім, устигнете зробити це й потім. Тепер нам треба не стовбичити тут, а якомога швидше забиратися звідси. — Він обережно прочинив двері й прислухався до того, що діялося надворі. — На дзвіниці є вартовий, — прошепотів він через плече. — Але він пильнує за пагорбами, а не за селом. Собаки сплять у будках, а якщо нам усе ж таки доведеться мати з ними справу, то вони, на щастя, люблять більше мене, ніж Басту.

— А чого це раптом ми маємо йому довіряти? — не могла вгамуватися Елінор. — Що, коли за всім оцим знову приховуються якісь підступи?

— Ви маєте взяти з собою й мене! Оце й усе, що за цим приховується! — роздратовано відказав їй Вогнерукий. — Мені тут більше нічого робити! Каприкорн пошив мене в дурні. Останню краплю надії, що в мене ще лишалася, він пустив за димом. Гадає, зі мною можна вчиняти як завгодно. Мовляв, Вогнерукий — усього лиш собака, якого можна штурхати ногами, а він навіть не огризнеться. Але Каприкорн помиляється! Він спалив книжку, а я вкраду в нього читця, якого сам-таки йому й привіз. А щодо вас… — Він тицьнув обпеченим пальцем у груди Елінор. — Ви поїдете з нами, тому що маєте машину. Пішки з цього села не втечеш ні від Каприкорнових людей, ні від змій, які розплодилися в навколишніх пагорбах. Але сам я водити машину не вмію, тож…