Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
Вогнерукий усміхнувся і сховав його до кишені.
— Тепер уже не Бастин. Я залюбки поцупив би в нього й отой безглуздий амулет, але він не скидає його з шиї навіть уночі, і це було б надто небезпечно.
Десь загавкав собака. Мо опустив шибку й занепокоєно вистромив голову з вікна.
— Хочеш — вір, а хочеш — ні, але оцей нестерпний гам — усього-на-всього жаб’яче квакання, — промовила Елінор.
Але різкий звук, який зненацька пролунав серед ночі й від якого Меґі аж стрепенулася, був не жаб’ячим кваканням. Коли дівчинка виглянула в задню шибку, з однієї з машин на стоянці — закуреного брудно-білого автофургона — виліз якийсь чоловік. Це був один із Каприкорнових людей, Меґі вже бачила його в церкві. Геть заспаний, він роззирнувся довкола.
Коли Елінор запустила двигуна, чоловік зірвав із плеча рушницю й кинувся, спотикаючись, до їхньої машини. На хвилю Меґі навіть стало його шкода — такий заспаний і ошелешений вигляд він мав. Що вчинить Каприкорн із вартовим, який заснув на посту? Але наступної миті чоловік прицілився й вистрелив. Елінор натисла на газ, і голова Меґі рвучко відкинулася на спинку сидіння.
— Чорт забирай! — крикнула вона до Вогнерукого. — Невже ви це помітили того типа, поки шастали поміж машинами?
— Ні, не помітив! — також крикнув у відповідь Вогнерукий. — Та їдьте вже! Тільки не цією дорогою! Он та, попереду, веде до шосе!
Елінор різко крутнула кермо. Хлопчина поруч із Меґі сховав голову вниз. Після кожного пострілу він заплющував очі й затискав руками вуха. Чи траплялися в його історії рушниці? Мабуть, не частіше, ніж автомобілі. На кам'янистій дорозі так підкидало, що хлопчина й Меґі раз у раз наштовхувалися головами одне на одного. Та коли машина виїхала нарешті на шосе, легше не стало.
— Це не та дорога, якою ми приїхали! — вигукнула Елінор.
Каприкорнове село нависало над ними, ніби фортеця. Навіть звідси будинки не здавалися менші.
— Ні, та самісінька! Але тоді Баста зустрів нас багато вище!
Однією рукою Вогнерукий учепився за переднє сидіння, а другою міцно притримував заплічника. Звідти долинало якесь розлючене харчання, і хлопчина з жахом косив очима в той бік.
Меґі здалося, що вона впізнала те місце, де їх зустрів Баста, — вони саме виїхали на пагорб, з якого вперше побачили село. Але потім будинки раптово зникли, їх проковтнула ніч, так ніби Каприкорнового села ніколи й не було.
На містку вартового не було, не зустрів він їх і біля іржавої решітки, що перегороджувала шлях до села. Меґі озиралася на решітку, поки і її проковтнула темрява. «Усе позаду, — подумала дівчинка. — Усе справді позаду».
Ніч видалась ясна. Зроду ще Меґі не бачила стільки зірок. Небесне склепіння напнулося над чорними пагорбами, немов покривало, всіяне малесенькими перлинами. Здавалося, цілий світ — то самі лише пагорки, що низько посхилялися перед її величністю ніччю, і не було в цьому світі ні людей, ні будинків. І страху не було.
Мо озирнувся й ласкаво відкинув з чола Меґі пасмо кіс.
— Усе гаразд? — запитав він.
Вона кивнула головою й заплющила очі. Зненацька їй схотілося лише одного — спати… Якщо, звісно, перестане так калатати серце.
— Це сон, — монотонно пробурмотів хтось поруч із нею. — Просто сон. Що ж іще?
Меґі повернула голову. Хлопчина на неї не дивився.
— Так, це, мабуть, сон, — проказав він ще раз і так рішуче кивнув головою, немовби хотів підбадьорити сам себе. — Усе має такий неприродний, такий несправжній, просто-таки безглуздий вигляд. Точнісінько сон, та й годі. А тепер… — кивком голови він показав кудись за вікно, — тепер ми ще й полетимо. Або ніч полетить повз нас. Або ще щось таке…
Дівчинка ледве стримала усмішку. «Це не сон!» — хотілося їй сказати, але Меґі надто стомилася, щоб розтлумачувати хлопчині всю цю заплутану історію. Вона глянула на Вогнерукого. Той сидів, погладжуючи заплічника, — у такий спосіб він, мабуть, хотів заспокоїти розгнівану куницю.
— Не дивися так на мене! — промовив Вогнерукий, помітивши погляд Меґі. — Я нічого йому не пояснюватиму. Тепер нехай це робить твій батько. Зрештою, це саме він відповідає за його страшний сон.
Мо обернувся, і на обличчі в нього було написано, що його мучать докори сумління.
— Як тебе звати? — запитав хлопчину. — Твого ім’я не було в… — І не доказав.
Хлопець недовірливо глипнув на нього й похнюпив голову.
— Фарид, — глухо відповів. — Мене звати Фарид, але я знаю, що розмови уві сні накликають біду. Можна не повернутися зі сну…
По цих словах він міцно зціпив вуста, втупився перед себе, ніби не бажаючи ні на кого дивитись, і змовк. Чи мав він у своїй історії батька й матір? Меґі цього не пригадувала. Там ішлося просто про хлопчика — якогось безіменного хлопчика, що був служкою у ватазі розбійників.