Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Меґі любить читати книжки. Любить читати книжки і її тато Мо, палітурник, «книжковий лікар», як називає його Меґі. Проте він не читав їй уголос ще відтоді, як загадково зникла її мама. Вони жили собі спокійним життям аж до тієї ночі, коли незнайомець прийшов із попередженням. Наступного дня Мо став пакувати валізи, не повідомивши Меґі причини. Вони мусять переховуватись. Але від чого і від кого? Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант. Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
— А що ми зазвичай робимо з непотрібними речами, Басто? — стиха запитав Каприкорн.
Баста знову вишкірив зуби.
— Припини! — гримнув Мо на Каприкорна. — Негайно припини лякати її, а то я не прочитаю більше жодного слова!
Каприкорн зі знудженою міною повернувся до нього спиною. А Баста знай шкірив зуби.
Меґі побачила, як Елінор затулила долонею тремтячі губи. Дівчинка хутко стала поруч із тіткою і, стиснувши їй руку, заявила:
— Вона дуже навіть потрібна! Ніхто краще за неї не розуміється на книжках.
Каприкорн обернувся. Від його погляду Меґі здригнулася, так наче хтось крижаними пальцями провів їй по спині. Повіки у Каприкорна були білясті, мов павутинки.
— Елінор запевне знає більше історій про скарби, ніж оцей твій охлялий читець, — промовила, затинаючись, Меґі. — Годі й сумніватися!
Елінор стисла дівчинці пальці так міцно, що вони мало не хруснули. Її власна долоня була спітніла, аж мокра.
— Атож, годі й сумніватися! — хрипким голосом підтвердила Елінор. — Мені неодмінно спаде на думку ще кілька!
— Так-так! — тільки й промовив Каприкорн, скрививши свої гарні вуста. — Що ж, побачимо.
Він зробив знак своїм людям, і ті, підштовхуючи ззаду Елінор, Меґі й Мо, погнали їх — повз довгі столи, статую Каприкорна й червоні колони — до важких дверей, що, відчиняючись, пронизливо зарипіли.
Від церкви на майдан падала довга тінь. Пахло літом, і сонце на безхмарному синьому небі світило так, мовби нічого й не сталося.
Перспективи невтішні
Каа на хвилю схилив голову на плече Мауґлі й промовив:
— Хоробре серце й чемна мова. У Джунглях вони далеко тебе поведуть, дитинча. А тепер хутчій іди зі своїми друзями. Іди й лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти бачив, що тут зараз буде…
Редьярд Кіплінґ. Мауґлі
Їх нагодували досхочу. Над полудень якась жінка принесла хліб та оливи, а надвечір — вермішель, що пахла свіжим розмарином. Скоротити безкінечно довгі години це не могло, так само як і повний шлунок не міг прогнати страх перед завтрашнім днем. Збавити час допомогла б, може, яка-небудь книжка, але про таке годі було й мріяти. Книжок тут не було, тільки стіни без вікон та замкнені двері. Щоправда, під стелею висіла нова лампочка, тож тепер їм не довелося весь час сидіти в темряві. Щоб дізнатися, чи ще не стемніло, Меґі раз у раз поглядала на щілину під дверима. Дівчинка уявляла собі, як надворі гріються на сонечку ящірки. Кількох вона бачила на майдані перед церквою. Чи знайшла ота смарагдово-зелена, яка вислизнула з монет, шлях на волю? А що сталося з тим хлопчиною? Щоразу, коли Меґі заплющувала очі, вона бачила його ошелешене обличчя.
Вона питала себе, чи не такі самі думки тривожать і батька. Відколи їх знову замкнули, Мо не зронив жодного слова. Він важко опустився на солому й відвернувся обличчям до стіни. Елінор була теж не балакучіша.
— Ти ба, який великодушний наш господар! — тільки й промурмотіла вона після того, як Кокерель замкнув їх на засув. — Пожертвував нам іще дві купи прілої соломи!
Потому сіла в кутку, випростала ноги й почала похмуро розглядати спершу свої коліна, згодом брудну стіну.
— Мо! — нарешті озвалася Меґі, коли тиша стала вже просто нестерпною. — Як ти гадаєш, що вони зроблять із хлопчиною? І що то в Каприкорна за товариш, якого ти маєш вичитати йому з книжки?
— Не знаю, Меґі, — тільки й відповів Мо, не обертаючись.
Отож вона дала батькові спокій, збила собі солом’яну постіль поряд із його й заходилася снувати попід голими стінами. Може, за котроюсь із них сидить отой незнайомий хлопчина? Вона припала вухом до стіни. Жодного звуку. Хтось видряпав на тиньку: «Рікардо Бентоне, 19. 5. 1996». Меґі провела пальцями по літерах. Збоку, четверті за дві, стояло ще одне ім’я. Далі — ще одне. Меґі запитала себе, що сталося з усіма трьома — з Рікардо, Уґо й Бернардо… «Може, й мені видряпати своє ім’я? — подумала дівчинка. — На той випадок, якщо…» Вона завбачливо не додумала цю думку до кінця.
Позад неї, тяжко зітхнувши, випросталась на соломі Елінор. Коли Меґі обернулася до неї, тітка всміхнулася.
— Ох, багато б я зараз віддала за гребінця! — сказала вона й рукою відкинула з чола пасмо кіс. — Ніколи б не подумала, що за таких обставин мені бракуватиме саме його. Але це так. Господи, у мене вже навіть не лишилося жодної шпильки! Вигляд я маю, либонь, як у відьми або як у щітки для миття посуду, яка бачила й кращі часи.
— Ет, вигляд у тебе й так досить непоганий. А шпильки ти все одно завжди губила. Як на мене, тепер вигляд у тебе навіть молодший.
