Чорнильне серце

Елінор відчайдушно натискала на педаль газу, однак фари наближалися.

— Може, то просто випадкова машина! — промовила Меґі, хоч і сама розуміла, що такий збіг аж надто неймовірний.

Уздовж цієї труської, всіяної вибоїнами дороги, якою вони мчали вже майже цілу годину, було тільки одне село — Каприкорнове. Лише звідти могли виїхати їхні переслідувачі.

— І що тепер? — вигукнула Елінор. Вона так розхвилювалася, що крутила кермо, кидаючи машину з боку в бік. — Я не дам зачинити себе в отій норі ще раз! Ні! Ні! Ні! — Викрикуючи «Ні!», вона щоразу ляскала долонею по керму. — Хіба ви не казали, що попроколювали їм шини? — накинулась вона на Вогнерукого.

— Звичайно, попроколював! — люто огризнувся той. — Видко, вони заздалегідь передбачили такий випадок. Чи, може, про запасні колеса ви ніколи й не чули? Додайте газу! Скоро буде ще одне село, здається, вже недалеко лишилося. Якщо встигнемо до нього…

— Атож, якщо! — вигукнула Елінор і постукала пальцем по шкалі з приладами. — Бензину вистачить іще кілометрів на десять-двадцять, не більше.

Але вони не проїхали й стільки. На одному з крутих поворотів у них луснуло переднє колесо. Елінор ледве встигла різко крутнути кермо, щоб машину не винесло з дороги. Меґі скрикнула й затулила руками обличчя. На якусь страшну мить їй здалося, що зараз вони злетять зі стрімкого схилу, який завершувався десь далеко внизу, ліворуч від шосівки. Але «комбі» пішов юзом праворуч, зачепився крилом за невисокий, до колін, кам’яний бордюр на протилежному узбіччі, спустив останній дух і застиг під гіллям скельного дуба, що позвисало над дорогою, мовби намагаючись торкнутися асфальту.

— А нехай йому грець! — сварилася Елінор, відстібуючи ремінь безпеки. — Усі цілі?

— Тепер я розумію, чому ніколи не довіряв цим автівкам! — пробурмотів Вогнерукий, відчиняючи дверцята.

Меґі сиділа, тремтячи всім тілом.

Мо витяг її з машини і, стривожено зазирнувши в очі, запитав:

— Усе гаразд?

Вона кивнула головою.

Фарид вибрався через ті самі дверцята, що й Вогнерукий. Невже хлопчина все ще гадав, ніби все це сон?

Вогнерукий стояв посеред дороги із заплічником за спиною й прислухався. Здалеку долинуло хурчання двигуна.

— Треба прибрати машину з дороги! — сказав він.

— Що?! — Елінор ошелешено звела на нього очі.

— Треба зіпхнути її зі схилу.

— Мою машину?! — Елінор уже зривалася на крик.

— Він має рацію, Елінор, — сказав Мо. — Може, так нам пощастить збити їх зі сліду. Скинемо машину вниз. Гадаю, в темряві вони її просто не помітять. А якщо й помітять, то подумають, що ми не вписалися в поворот. А ми тим часом виберемося схилом нагору й сховаємося десь поміж деревами.

Елінор кинула недовірливий погляд на схил.