Моє сторіччя
- Автор: Грасс Гюнтер
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-435-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моє сторіччя». Краткое содержание книги:
Читач однозначно відкриє для себе іншу Німеччину, побачивши й почувши її через призму світосприйняття й самоусвідомлення її громадян, яким випала одна з найскладніших доль у світовій історії минулого сторіччя.
— Наша флейтистка знову вчиться брати найвищі ноти, — казали вони й імітували гру на моєму інструменті — поперечній флейті.
Насправді так воно все й було: мій чудовий учитель Орель Ніколе переконав мене і, мабуть, ще не одну схильну до романтичних захоплень ученицю, що власне захоплення можна виявляти красиво, і не має значення, щó саме тебе захоплює: ідея вселенського щастя чи викинутого на берег корабля на ім’я «філармонія». Врешті-решт він і сам був палким мрійником, а його вогнисто-руде кучеряве волосся, як я одного дня раптом усвідомила, робило його неймовірно привабливим. У кожному разі він відразу ж переклав моє порівняння філармонії з вітрильником, що сів на мілину, французькою: «Bateaué Échoué».
А берлінці знову виявили своє знамените почуття гумору — і поєднали при цьому елементи споруди, трохи схожої на намет, із центральною позицією диригента, а всю конструкцію, не довго думаючи, назвали досить підозріло й не надто вишукано — «цирк Караяна». Інші будівлю хвалили, але водночас і критикували. У цьому виражалася професійна заздрість колег-архітекторів. Лише професор Юліус Позенер, якого я теж глибоко поважаю, влучно висловився з цього приводу: «Шаруну випав шанс створити будівлю в стилі Піранезі, аби її тюремний характер возвеличився до чогось урочистого…» Але я продовжую наполягати на своєму: це — корабель, хай навіть корабель-в’язниця, внутрішнє життя якої упорядковане, одухотворене, опановане музикою, попри те, що ця музика — полонянка приміщення, однак вона водночас і вільна.
А акустика? Її хвалили всі, майже всі. Мені пощастило бути при тому, як її випробовували. Це відбувалося незадовго до врочистого відкриття (звісно, Караян не побоявся зіграти «Дев’яту»!): я тоді тихенько, ні в кого не спитавши дозволу, прокралася в концертний зал. У темряві я заледве розгледіла ряди глядацьких крісел, лише розташована в самому низу сцена була освітлена горішніми лампами. І тут до мене озвався з пітьми доброзичливий бас:
— Давай, дівчино, не стій без діла! Нам потрібна допомога, ходи-но сюди, на сцену!
І, несподівано для себе, я не стала пручатися, за своїм звичаєм упертої селянської дівчини з Марша, а відразу ж скорилася, поквапилася на сцену — й за мить опинилася в світлі рампи, а чоловік, який згодом виявився фахівцем з акустики, дав мені в руки револьвер і коротко пояснив, що треба робити. Потім з темряви поділеного на сегменти глядацького залу знову долинув до мене бас:
— Стріляй п’ять разів поспіль. Не бійся, дівчинко, це холості патрони. Давай, раз-два-поїхали!
І я слухняно підняла пістолет, не відчуваючи при цьому страху, а згодом мені казали, що я в цей момент «була гарна, як янгол». Так я стояла й стріляла п’ять разів поспіль, щоб можна було здійснити акустичні вимірювання. І от: усе пройшло успішно. А бас, що долинав із темряви, належав архітекторові Гансу Шаруну, якого я відтоді обожнюю так само, як раніше свого вчителя гри на флейті. Саме тому, а ще прислухавшись до свого внутрішнього голосу, я покинула музику й захоплено кинулася вивчати архітектуру. Але час від часу — бо ж стипендії тепер я не маю — продовжую підробляти гардеробницею у філармонії. І з кожним концертом усе більше пересвідчуюся в тому, як міцно музика пов’язана з архітектурою, особливо тоді, коли архітектор корабля ув’язнює її звучання і водночас звільняє.
1964
Якщо чесно, про всі ці жахіття та пов’язані з ними речі я справді дізналася дуже пізно — тоді, коли нам терміново треба було одружитися, бо я завагітніла, і ми заблукали в будинку, де реєструють шлюби у нас, у Рьомері, районі Франкфурта. Ну, ви ж розумієте, ми хвилювалися, а там стільки різних сходів… А потім нам сказали:
— Ви помилилися. Вам треба на два поверхи нижче. Тут відбувається процес.
— Який процес? — запитала я.
— Ну, проти катів із Аушвіца. Ви що, не читаєте газет? Усі ж про це пишуть.
От ми й спустилися на два поверхи, де вже чекали наші свідки. Моїх батьків не було, бо вони з самого початку не підтримували нашого одруження, але мама Гайнера прийшла і теж дуже хвилювалася, прийшли ще й дві мої подруги з телефонної станції. Потім усі ми вирушили святкувати в Пальмовий сад, де Гайнер зарезервував нам столик. Але після весілля я вже не могла про це не думати — і ходила на процес знову й знову, навіть коли вже була на п’ятому і на шостому місяцях, навіть коли процес перенесли на вулицю Франкеналлеє, де в будинку Ґаллус було значно більше місця і великий зал для глядачів.