Моє сторіччя

І ось ми вже припаркувалися поруч із залами Гуттена. Хлопці зі Спілки молоді, в яких завжди такі рівні проділи на головах, тримають перед собою й підіймають угору, наче послання до Трійці, транспарант. Я постійно змушений дивитися в дзеркало заднього огляду, тож читаю напис на ньому спершу в дзеркальному відображенні, а потім — як звичайно: «Що шукає атеїст у місті святого Кіліана?» Відповідь на це запитання я даю вже аж у переповненому залі, де перші ряди зайняли студенти з корпорацій, яких можна впізнати за їхніми стрічками; я говорю голосно, перекрикуючи загальний гомін і перешіптування:

— Я шукаю Тільмана Ріменшнайдера!

Ці слова виводять на сцену того самого скульптора й водночас бургомістра міста, якому керівництво єпископату під час Селянських воєн скалічило обидві руки і який тепер, після того як я з такою повагою виголосив його ім’я, зможе забезпечити моїй промові бодай трохи уваги присутніх, а мені як ораторові — більші ковтки повітря між абзацами: «Тебе оспівую, о демократіє!» — трохи видозмінений для передвиборчих потреб Волт Вітмен…

Те, чого не побачиш у дзеркалі заднього огляду, а лише у спогадах: цю подорож організували студенти із Соціал-демократичного об’єднання вищих шкіл, а також із Ліберального студентського братства; останніх дуже мало скрізь, куди б ми не їздили — і в Кьольні, і в Гамбурзі чи Тюбінґені; і саме їм, ще коли все це було на стадії планів та надій, я зварив конспіративну каструлю чечевичної юшки у себе на Нідштрассе, що в районі Фріденау. Доти Німецька соціал-демократична партія ще не підозрювала, як їй із нами пощастило, але потім, коли ми вже були в дорозі, визнала дотепним наш плакат — із півнем, який кукурікав: «Ес-Де-Пе».