Моє сторіччя
- Автор: Грасс Гюнтер
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-435-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моє сторіччя». Краткое содержание книги:
Читач однозначно відкриє для себе іншу Німеччину, побачивши й почувши її через призму світосприйняття й самоусвідомлення її громадян, яким випала одна з найскладніших доль у світовій історії минулого сторіччя.
О, його старт! Він миттєво зривався з місця й відразу ж випереджав усіх, навіть чорношкірих бігунів. Ще багато років ніхто не міг побити цей останній рекорд білого спортсмена. Це просто катастрофа, що йому самому не вдалося поліпшити свій власний рекорд, знамениті «десять кома нуль». Бо якби Армін Гарі залишився з «Адідасом», а не перейшов до «Пуми», фірми мого брата, то він точно зміг би досягнути і «дев’ять кома дев’ять». А Джессі Оуенс вірив, що він здатен і на «дев’ять кома вісім».
1961
І навіть якщо сьогодні це вже нікого більше не хвилює і не цікавить, я кажу сам собі: як не крути, а це був найкращий період у твоєму житті. Ти був потрібен, тобі робили пропозиції. Більше року ти жив ризикованим життям, гриз нігті від страху, над тобою постійно нависала небезпека, але ти ні про що не питав, навіть про те, чи не піде на все це іще один семестр.
Я був студентом Технічного університету і вже тоді цікавився системами опалення з дистанційним управлінням, аж тут якогось дня посеред міста виросла Стіна. А скільки було крику! Багато хто бігав по демонстраціях, то під Рейхстагом, то в інших місцях, але не я. Ще в серпні я вивіз сюди Ельке, яка там вивчала педагогіку. Це було досить просто із західнонімецьким паспортом, — вона його легко отримала разом із фото й усіма необхідними даними. Але вже в кінці місяця нам довелося зробити собі нові перепустки і працювати у групах. Я став зв’язковим. Мій паспорт був виданий у Гільдесгаймі, де я, зрештою, і народився. І до початку вересня цього вистачало. Потім для виїзду зі Східного сектора слід було вже мати одноразові перепустки. Можливо, ми би і їх змогли підробити, якби нам хтось вчасно дав відповідний гербовий папір.
Але нині про це ніхто вже не хоче навіть чути. Мої діти точно не хочуть. Вони просто пропускають усе повз вуха і лише відмахуються: «Ну досить вже, тату. Ви тоді були на голову вище, ніж ми, це всі знають». Ну, може мої внуки послухають, як я перевіз через кордон їхню бабцю, яка застрягла на Сході, а потім ми тут заснували фірму «Клуб мандрівників», що служила нам прикриттям. У нас були дуже добрі фахівці, які вміли підробляти печатки за допомогою звареного натвердо яйця. Інші ж віддавали перевагу загостреним сірникам, якими виводили літери. Майже всі ми були радикально лівими за переконаннями студентами, але траплялися серед нас і бурші — члени традиційних студентських об’єднань, і такі, як я, тобто геть байдужі до політики. Голосувати ми бігали на Захід, бургомістр Берліна обирався від соціалістів, але я не поставив свій хрестик ні за Брандта, ні за Аденауера, бо не вірив в ідеологію і красиві фрази. Тільки в конкретні дії. Ми мали, як це у нас називалося, «перевішувати» паспортні фото також у закордонні паспорти — шведські, голландські. Або ж добували через своїх людей паспорти зі схожими фотокартками й особистими даними — колір волосся, колір очей, зріст, вік. До цього додавалися відповідні газети, монети, талончики на транспорт і решта типових дрібниць, які могла носити в кишені, скажімо, юна мешканка Данії. Це була самозречена й надзвичайно складна праця. До того ж неоплачувана, максимум — поверталися витрачені кошти.
Але сьогодні, коли вже нічого не буває задурно, нам ніхто не вірить, що ми студентами не брали грошей за свою роботу. Ясна річ, траплялися серед нас і такі, хто простягав руку за грошима — згодом, коли почали копати тунель. Через це накрився проект «Бернауер-штрассе». Точніше, через одну трійцю, яка здерла з американської телекомпанії тридцять тисяч марок за зйомки в тунелі. А ми про це навіть не чули. Ми копали чотири місяці. І це в піску! Тунель був завдовжки сто метрів. І коли згодом американці знімали, як ми проводили через тунель на Захід близько тридцяти чоловік, в основному бабусь та дітей, я думав, що з цього зроблять документальний фільм на майбутнє. Але ні, вони відразу ж показали це по телебаченню — і наш тунель відразу би знайшли, якби перед тим його не затопило, хоч там і стояла дуже дорога помпа для водовідведення. Тоді ми продовжили робити своє в іншому місці.