Делілло Дон. Зеро К
- Автор: Делилло Дон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фабула
- ISBN: 978-617-09-3306-5
- Переводчик: Максим Нестелєєв
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Делілло Дон. Зеро К». Краткое содержание книги:
Росс теж відчуває глибоку потребу увійти в інший вимір і прокинутися в новому світі. Натомість його син прагне жити й відчувати «мішанину подивів нашого часу тут, на землі».
Чудовий, щирий роман одного з найвидатніших письменників нашого часу. «Зеро К» — справжня ода мові й людяності, роздум про смерть та обійми життя.
Ідея мені подобалася, вона надавала загальний смисл, і я уявив, як залишаю платформу, поспішаючи сходами й через вулицю, донизу іншими сходами та через турнікет до іншої платформи, щоб запитати її про це, про її групу, про її секту. Але це була інша жінка, і таблички не було. Звичайно, я знав це від початку. Мені нічого не лишалося, як чекати, поки її потяг в'їде на станцію, люди вийдуть, люди зайдуть. Я хотів упевнитися, що вона там не стоятиме, не залишиться позаду, склавши на стані руки, заплющивши очі на порожній платформі.
Я телефонував і лишав повідомлення, і якось опинився через дорогу від її будинку, будинку Емми. Повз мене пройшов чоловік, запорошені чоботи, в'язка ключів на кільці звисає з пояса. Я перевірив свої ключі. Потім я перейшов вулицю, увійшов до вестибюлю і натиснув її дзвінок. Внутрішні двері, звичайно, зачинені. Я почекав і знову натиснув. Я подумав пройтися до її школи й спитати когось, чи можна мені побачити Емму Бреслов. Про себе я сказав її ім'я повністю.
Її мобільник більше не працював. То було занурення в передісторію. Що перше я їй скажу, коли ми нарешті поговоримо?
Інспектор з питань внутрішнього контролю й етики.
Що потім?
Коледж у Західному Коннектикуті. Неподалік від кінної ферми, де ми зустрілися. Заходь у гості. Покатаємося верхи.
Я не пішов до її школи. Я довго гуляв велелюдними вулицями та побачив чотирьох жінок з поголеними головами. Вони — гуртом, вони — подруги, не вештаються як манекенниці, одягнуті задля пересиченого світового занепаду. Туристи, подумав я, Північна Європа, і зробив помірну спробу відчитати значення в їхньому вигляді. Однак інколи вулиця перехлюпується через мене, так сильно, що аж поглинає, і я маю кинути думати й іти далі.
Я зателефонував до школи, і хтось сказав, що вона пішла в нетривалу відпустку.
Із роботою все впорядкувалося, початок через два тижні, задовго до початку шкільного року, час, щоб супроводити Росса, час, щоб повернутися, пристосуватися, і я не знав, як я почуваюсь щодо повернення туди, до «Конвергенції», тої тріщини в землі. Тут, у залагодженому вимірі днів і тижнів, ніяких аргументів не виснуєш, ніяких альтернатив не запропонуєш. Я прийняв ситуацію, батькову ситуацію. Але мені треба було поговорити з Еммою заздалегідь, усе їй розповісти, врешті-решт, батько, мати, мачуха, зміна імені, пронумеровані рівні, усі факти крові, що йдуть за мною спати вночі.
Тої ночі вона зателефонувала, пізно, говорила, а в голосі — сама нагальність, яка її важко гнітила, слово за слово. Стак зник. Це сталося п'ять днів тому. Зараз вона була в Денвері з батьком хлопця. Вона була там з другого дня. Поліція надрукувала повідомлення про зниклу особу. Пошукова група працює над справою. Вони конфіскували його комп'ютер й інші пристрої. Батьки зв'язалися з приватним детективом.
Двоє з них, мати і батько, розділена туга, таємниця сина, який вирішує зникнути. Його батько був певен, що хлопця ніякі інші не викрадали й не утримували. Були ознаки якоїсь діяльності поза повсякденною плутаною поведінкою Стака. Оце й усе. Що тут ще могло бути? Вона була виснажена. Я говорив коротко, казав, що мав казати, і питав, як можна буде з нею зв'язатися. Вона сказала, що ще зателефонує, і зникла.
Я стояв у спальні й почувався переможеним. То дешеве і самолюбне почуття, гіркота духу. Дощ бив у вікно, і я посунув його вгору, запускаючи прохолодне повітря. Потім я подивився у дзеркало над комодом і вдав самогубство пострілом у голову. Я зробив це ще тричі, опрацьовуючи на різних обличчях.
— 7 —
Піщана буря жене хвилі краєвидом, і злітно-посадкова смуга певний час була недосяжна. Наш літачок кружляв над комплексом, поки ми чекали нагоди приземлитися. Із цієї висоти сама будова була як модель геометричних фігур і форм, видіння пустельного місця, усі лінії, кути, випнуті крила, наставлені в безпечне невідь-де.
Росс сидів у кріслі переді мною, через вузький прохід розмовляючи французькою з жінкою. У літаку було п'ять крісел, а ми єдині пасажири. Він і я подорожували багато годин, розтягнутих у дні, проводячи ніч у посольстві чи десь у консульстві, і я відчував, що він зволікає, не відкладає своє прибуття заради ще одного дня, а просто виставляє перспективу.