Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
Антропологія занепадає
тже, що трапилося? Якби неоеволюційники оприлюднили свої висліди та пояснили все, що стосувалося суспільної еволюції, ми всі про це почули б. Мало того, ближче до нашої теми, вони мали б відповісти на запитання, чому Захід панує. Зрештою, це питання стосується рівнів розвитку східного та західного суспільств: чи Захід став лідером вже дуже давно, як твердять прихильники теорій тривалої зафіксованости, чи лідерування Заходу є недавнім, як вважають апологети теорій короткочасової випадковости. Якби неоеволюційники могли вимірювати суспільний розвиток, нам не треба було б морочитися зі складними діяграмами на кшталт таблиці 2.1. Треба було б лише порахувати бали Сходу та Заходу в різних точках, починаючи від кінця льодовикового періоду, порівняти їх та подивитися, котра з теорій краще відповідає реальності. То чому ж ніхто цього не зробив?
Здебільшого, мабуть, через те, що неоеволюціонізм вибухнув ізсередини. Навіть раніше, ніж Нерол у 1950-і роки взявся за логаритмічну лінійку, бажання вимірювати суспільства вражало багатьох антропологів своєю наївністю. "Гурт закону та порядку" (так критики називали Нерола та його однодумців) з їхніми даними, закодованими на перфокартах, таємничими суперечками на теми статистики та комп'ютерами завбільшки з амбар видавався дуже далеким від реального життя археологів, що розкопували шурфи, чи антропологів, що розпитували мисливців-збирачів. У 1960-і роки, коли почалися зміни, неоеволюціонізм вже видавався не так кумедним, як відверто згубним. Наприклад, антрополог Маршал Салінс, автор есея про первісне заможне суспільство, згаданого в другому розділі, починав свою кар'єру у 1950-і роки як еволюційник, але у 1960-і вирішив, що "співчуття й навіть захват від боротьби в'єтнамців, разом із моральним та політичним незадоволенням американською війною, можуть зруйнувати антропологію економічного детермінізму та еволюційного розвитку"[66].
Близько 1967 року, коли Салінс в Парижі доводив, що мисливці-збирачі насправді не були нужденними, нова генерація антропологів, що нагострили зуби на громадянських правах американців, антивоєнних та жіночих рухах і часто занурювалися в антикультуру, позначала віхами набагато жорсткіші позиції. На їхню думку, еволюційники реально робили лише одне — через міряння ранжували незахідні суспільства за ступенем подібности до західних, що вимірювали і, на диво, завжди давали собі найвищі бали.
Археологи Майкл Шенкс та Кристофер Тилі у 1980-і роки писали, що "еволюційні теорії легко сповзають до ідеологій самовиправдовування чи стверджують пріоритети Заходу стосовно інших культур, чиє значення полягає головно в тім, аби бути пагонами нашої сучасної "цивілізації"[67]. Багато критиків вважали також, що ця довіра до чисел була не просто нешкідливою грою, що в неї західняки грали заради свого доброго самопочуття. Вона була невідокремним складником пихи, що породила килимове бомбування, війну у В'єтнамі та військово-промисловий комплекс. Отже, геть ЛБД[68], а разом із ним викладачів етноцентризму з їхньою зарозумілістю та математикою.
Сидячі страйки та наліплювання наличок перетворили академічну дискусію на маніхейську боротьбу добра і зла. Деякі еволюційники вважали своїх критиків морально збанкрутілими релятивістами; деякі критики вважали еволюційників маріонетками американського імперіялізму. Протягом вісімдесятих та дев'ятдесятих років антропологи виборювали свої погляди у комісіях з приймання на роботу, надавання наукових звань та захисту дипломів, руйнували кар'єри та поляризували наукову спільноту. Антропологічні факультети найвідоміших американських університетів перетворилися на щось на кшталт невдалих шлюбів напередодні етапу, коли подружжя після років взаємних звинувачень починають жити окремо. Один видатний антрополог 1984 року скаржився, що колеги навіть "перестали називати один одного на ім'я"[69]. В екстремальному випадку — в Стенфорді, моєму університеті — антропологи розлучилися 1998 року. Відбувся формальний поділ на Факультет антропологічних наук, що полюбляв еволюцію, та Факультет культурної та суспільної антропології, що її не полюбляв. Кожен окремо наймав та звільняв працівників, набирав та вчив студентів; члени однієї групи не визнавали членів другої. З'явилося навіть нове дієслово, "стенфордувати" факультета.
Неприємності стенфордування (чи вигоди, залежно від того, хто саме про це розповідає) протягом кількох років на фахових конференціях тримали антропологів біля дуельних бар'єрів. Однак стенфордування жодним чином не сприяє пошукові розв'язку однієї з найбільших інтелектуальних проблем у суспільних науках[70]. Якщо ми хочемо пояснити, чому Захід панує, треба зіставити аргументи обох сторін.
66
"співчуття й навіть захват...": Sahlins 2005, рр. 22-23.
67
"еволюційні теорії...": Shanks and Tilley 1987, р. 164.
68
Ліндон Бейнс Джонсон — тодішній президент США (перекладач).
69
"перестали називати...": Ortner 1984, р. 126.
70
2007 року Стенфорд це визнав і влаштував друге весілля, знов об'єднавши дві антропології в одну.