Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Перед Українською армією постала дилема: або скласти зброю, або власними силами провадити подальшу боротьбу з Москвою. Про складення зброї у частинах ніхто й не думав — лишалася подальша боротьба.
Передбачаючи, що Ризька конференція закінчиться укладанням миру, наш старший командний склад прийшов до думки атакувати червоних, поки вони не привели себе до боєздатності. Ця думка знайшла підтримку в командарма [Михайла Омеляновича-Павленка], і він дає наказ про перехід у загальний наступ на 1 листопада, не чекаючи кінця перемир'я.
Фронтові частини сприйняли цей наказ радісно. Дивізії приготувалися до наступу, але за кілька годин до атаки прийшов наказ такого змісту: Наступ у дні 1 листопада відкладається з огляду на політичні обставини" (цей наказ дав Симон Петлюра на вимогу поляків. — Ред.). Виконуючи це розпорядження, наше командування передало ініціативу в руки червоних. Для нас лишалася тільки оборона.
У той час ми тримали фронт від Могилева до Літина — це майже 120 км. Через брак сил Українська армія не могла утримувати суцільної лінії фронту, тільки опорні пункти — села. Відстань між нами сягала часто до 15 кілометрів. За цими ділянками могли наглядати тільки стежі.
Мінусом переходу до оборони став і брак амуніції. Армійські запаси було цілковито вичерпано. Напередодні наступу червоних стрілець мав до 50 набоїв, кулемет — 2000–3000 і на гармату до 100 набоїв. Маючи такий запас, наша піхота в обороні проти ворожої кінноти була майже беззахисною. Перехід до оборони — явне самогубство. Який же вихід був для нас? І чи був? Так. І під руками.
Під час перемир'я треба було стягнути всі кінні полки, сформувавши кінний корпус з майже 3000 шабель прекрасної кінноти, протиставитись якій міг тільки Будьонний зі своєю Кінною армією, а він був далеко — на фронті проти Врангеля.
Завдання кінного корпусу — атакувати 14-ту совєтську армію і знищити її. Випровадити власну піхоту на лінію ріки Буг, що могла би послужити першою натуральною позицією для зупинки. Виконати рейд кінним корпусом на Козятин — Жмеринку, знищивши ці залізничні вузли. Це б затримало пересування ворожих резервів на фронт. Підпорядкувати повстанські загони, влити їх у піші дивізії і таким чином подвоїти, а то і потроїти кількість нашої піхоти.
Наступ розпочати не пізніше 1 листопада — щоб зірвати мирні переговори в Ризі. На нашого "союзника", який і так нас зрадив, не зважати.
Посідання терену від Збруча до Бугу набирало великого значення для Української армії, бо забезпечувало її харчуванням і поповненням людьми. Багато цукроварень на зайнятому терені із сотнями тисяч пудів цукру дали би змогу дістати з Румунії і Польщі все необхідне для української армії і населення. Наш народ мав уже досить соціалістичної дурійки і охоче би відгукнувся на заклик до мобілізації.
Підтягнення резервів і формування ударної групи, яка могла би протиставитися нашій армії, при тому балагані, який панував у совєтських тилах, могло би реалізуватися за місяць. За належного використання прекрасної української кінноти як же інакше виглядала би наша боротьба з Москвою.
Матеріали, якими я послуговувався при написанні: мої спогади та нотатки поручника [Гриця] Іванюти, упорядковані сотником [Борисом] Монкевичем ("Зимовий похід і бої полку у складі регулярної армії") — Завдяки цим матеріалам і ласкавій допомозі сотника Монкевича могли з'явитися ці мої спомини.
ДОКУМЕНТИ
Відкритий лист полковника Петра Болбочана від 26 січня 1919 р.
Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем'єр-міністру,
Начальнику Генерального Штабу, Голові Національного Союзу,
Голові партії Самостійників і копії до відома Отаманові Грекову,
Коновальцеві, полкам дивізії, в часописи українські й російські
Я просив, аби хто-небудь до мене зайшов, аби запитати про мою "зраду" ТИ мої "злочинства". Але видно, що всім Вам сором мені у вічі дивитися, бо український уряд всі свої помилки рішив звалити на мою шию, аби я за всіх під повідав — як зрадник і злочинець, а признатися в цім ніхто не хоче… Всі ми замість того, аби покарати винних за самочинний мій арешт, санкціонуєте його і тим даєте право щирим авантюристам (Волох, Вірко, Ковтун, Махно, [Василь] Тютюнник і т. д.) продовжувати своє Каїнове діло.
За що я заарештований? Я прохаю відповіді! Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів оборонити її як від посягнень безталанного міністерства Ц. Ради Голубовича? Може, за те я заарештований, що в час гетьманського режиму не боявся дати місце-приют розформованим Січовим Стрільцям? Може, за те, що по першому заклику [Директорії] я рішив судьбу повстання? [Може, за мої гучні побіди? — Це речення з іншого варіанта листа. — Ред.]