Енеїда [Aeneis - uk]

847] [227]Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати; 848] Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя; 849] Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба кружіння 850] Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям. 851] Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи. 852] Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру, 853] Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих». 854] Мовив так батько Анхіс і здивованим це ще докинув: 855] «Глянь, як ступає Марцелл, він прославивсь, здобувши багату 856] Здобич, і як переможець мужів перевищує всіх він. 857] Цей колись римську могутність, ударами сильними биту, 858] Скріпить, як вершник розгромить пунійців[228] і галлів бунтарських, 859] Третю вже зброю, Квірінові батьку здобуту, повісить[229]». 860] Та перебив тут Еней, бо побачив, як разом із ними 861] Йшов молодець величавий на вигляд, у зброї блискучій, 862] Та з невеселим обличчям, і очі додолу поникли. 863] «Хто ж це, мій батьку, он той, що іде в товаристві героя? 864] Син це чи, може, один із великої внуків громади? 865] Що то за натовп мужів коло нього, який в нього вигляд? 866] Чорна-бо ніч оточує голову тінню сумною». 867] Батько Анхіс на це каже, сльозами залившись рясними: 868] «Сину, про смуток тяжкий своїх рідних мене не запитуй. 869] Світові виявить доля його, але довго пробути 870] Все ж не дозволить. Занадто-бо сильним, богове, здалось би 871] Плем’я вам римське, якби йому справді цей дар залишився. 872] Скільки ще стогону наших мужів до великого міста 873] Марсове поле пошле! Тіберіне, який ти побачиш 874] Похорон, як повз насипану свіжу могилу пливтимеш. 875] Ані один молодець із ілійського роду[230] не збудить 876] Стільки надії у предків, ні Ромула землі ніколи 877] Повеличатись не зможуть таким своїм плодом великим. 878] Гей, що за доблесть, і вірність прадавня, й правиця у битвах 879] Непереможна! Ніхто з ним безкарно не стрінувся в січі, 880] Чи коли пішим на ворога йшов він, чи як вороному 881] Спінені боки острогами різав. Юначе сердешний, 882] Ох, коли б якось ти міг жорстоку судьбу подолати! 883] Ти колись будеш Марцелл. Повні пригорщі лілій подайте, 884] Квіти багряні розсиплю й принаймні такими дарами 885] Внукову душу вшаную й здійсню незначну цю повинність». 886] Так вони там по цілому краю, широких роздолах, 887] Ходять у чистім повітрі усюди і все оглядають.