За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Следуй за мной, — строго сказав лейтенант і, повернувшись, пішов. Я йшов за ним, а за мною наглядач із пістолем в руках. Я, глянувши на пістолет, подумав собі: «Оце він, оцей наглядач, з того пістоля зараз застрелить мене і після того піде додому і тією ж самою рукою, якою зараз стискав пістоль, буде голубити свою дружину і діточок. Ні, ті, що стріляють людей, не можуть голубити нікого. Це жорстокі і бездушні люди, вони не знають, що це таке ласка, добро і краса, це носії смерти», — думав собі я.

На подвір'ї тюрми було глухо, ніде ані однієї живої душі. Мене провели понад муром до лазні.

— Ага, — думав собі я, — значить стріляють у лазні й відразу змивають кров, щоб і сліду не лишилось.

Але на велике моє диво в лазні було багато в'язнів, яких щойно привели з роботи. Їх там у лазні і годували. Мені дали там полумисок галушок з картоплею. Я, звичайно, поїв так, якби ніде нічого і не бувало. Незабаром тих робочих в'язнів вивели з лазні, а мені веліли роздягтися. «Оце, — думаю собі, — нарешті прийшов кінець». І я швидко роздягся і став.

— Чего стоишь, иди мойся! — сказав наглядач. І я безмовно пішов митися, не сумніваючись у тому, що мене розстріляють зараз, саме таки тут у лазні. Помився я хутко і почав хвилюватися з того приводу, що так довго тягнуть з тим моїм реченцем.

— Выходи, — сказав наглядач.

Я вийшов і став перед ним у вдівальці.

— Чего стоишь, одевайся.

Я одягся.

— Следуй за мной, — сказав лейтенант.

Я вийшов за лейтенантом на подвір'я тюрми. Там була вся тюремна адміністрація. Вони вистроїлися у два ряди і таким чином зробили мені коридор від лазні до тюрми. Кожний своїм холодним і жорстоким поглядом немов обмацував мене — чи я ще живий. Тим разом мене не повели наверх, а веліли йти вниз, у підвал. Я слухняно йшов за лейтенантом. У підвалі на коридорі було майже темно і абсолютно тихо, тільки десь у кінці коридора блимало якесь червоно-тьмяне світло. На цей дихаючий смертю коридор прийшла і вся адміністрація. Все це відбувалося без слів. Всі понуро мовчали і жорстоко, але з відтінком насолоди дивились на мене. У тій темряві мене підвели до одних дверей і тихенько веліли роздягтися. Я швидко роздягнувся, а уява працювала ще швидше. Я дуже чітко уявив собі, що ось зараз відкриють ті двері і звідтам ударить в ніс запах смерти. У моїй уяві вимальовувалась неоштукатурена, мокра і без вікна камера, за порогом якої жде мене холодна і жорстока смерть. Я уявив, що якщо я тільки переступлю поріг тієї камери, то зараз же, у ту ж мить, цей наглядач вистрілить мені в потилицю і тут же настане смерть. Нарешті заскреготав ключ наглядача у висячому замку на дверях. Замок відчинився. Тоді з тією самою звичною вправністю заскреготав у другому, а за тим і в третьому внутрішному. І нарешті трішечки прохилив двері. У камері завидніло світло. Стіни були білені. І в камері були люди. Живі люди. В моїй голові майнула думка, що це по помилці відкрили не ту камеру. І я чомусь злий був на них за ту помилку. Я боявся, що мені не вистачить духу довго тримати себе на такій висоті і я можу нервово здати. Але в ту ж мить мені веліли увійти в камеру. Я ввійшов туди абсолютно голий. Двері зачинились. В'язні підійшли до мене і почали розпитувати, хто я такий і звідки.