Зруйновані зорі

— Стривай, Рашель, не гарячкуй. Ти неправильно зрозуміла. Я не те хотів сказати.

— А що?

Трохи боязко Валько знову сів поруч, ладен будь-якої миті чкурнути геть.

— Я просто мав на увазі, що в тебе чудовий батько. Ти захоплюєшся ним, адже так?

— Ну, припустімо.

— Ти вважаєш його ідеалом чоловіка й несвідомо порівнюєш з ним усіх знайомих хлопців. А вони, природно, не витримують конкуренції, хоча б через свою молодість. У них немає цілісності натури твого батька, його мужності й рішучості, вони не здаються тобі надійними й упевненими в собі, ну й, нарешті, ніхто з них не носить у петлицях адміральські зірки.

— Батько лише недавно став коммодором, — заперечила я. — Раніше він був капітаном.

Валько посміхнувся.

— Яка різниця, капітан чи коммодор, орли чи зірки. Я про інше. Тільки не вдавай, що не розумієш.

— Ні, я зрозуміла твою думку. — Я трохи помовчала в задумі. — Мабуть, ти маєш рацію. І навіть не мабуть, а точно. Я справді шукаю в усіх хлопцях батькові риси. А свого обранця уявляю схожим на батька з його юнацьких фото… але неодмінно в білому парадному мундирі з капітанськими погонами.

Кілька секунд Валько героїчно стримував сміх, та, зрештою, не витримав і голосно розреготався.

— Ой, не можу!.. Білий мундир… з погонами… капітанськими… — Він витер з обличчя сльози й уже спокійніше, але все ще посміюючись, заявив: — Ти просто чудо, Рашель! Хрестоматійний приклад таткової донечки. У чистому вигляді. Не думав, що такі ідеальні зразки зустрічаються в реальному житті.

Я хотіла відповісти щось уїдливе, але мені завадила мелодійна трель виклику. Я дістала із задньої кишені телефон і глянула на диплей. Зображення на ньому не було, а номер абонента ні про що мені не говорив.

— Напевно, це він, — сказала я з досадою. — Більше нікому. Дзвонить з якогось таксокому.

— Олег? — про всяк випадок уточнив Валько, миттю урвавши сміх.

— Він.

— Відповідай негайно.

— Ти думаєш, що…

— Я кажу: відповідай!

— Ну, гаразд. — Я натисла кнопку й мовила: — Так, слухаю.

— Будь ласка, Рейчел, не відключайся, — відповів телефон Олеговим голосом. — Це я.

Тим часом Валько безцеремонно присунувся до мене впритул, нахилив голову й почав слухати разом зі мною.

— Так, я впізнала тебе, — вдавано сухо відповіла я. — Чого тобі?

— Маю одну пропозицію… Тільки не відмовляйся відразу, спершу вислухай.

— Гаразд, вислухаю, — великодушно погодилася я. — Отже?

— Що ти робиш сьогодні в другій половині дня?

— Ще не вирішила, але точно можу сказати, що зустріч з тобою не входить до моїх планів.

— Ой, які ми катеґоричні! — здогадавшись за моїм тоном, що я більше не злюся на нього, Олег знову став самим собою — іронічним, самовпевненим і трохи зухвалим. — Мушу тебе засмутити: про побачення не йдеться. Тут у нас намічається невеликий пікнік за містом. Кілька хлопців і дівчат, прогулянка в лісі, купання в озері, гарячі шашлики — це щось на зразок вашого барбекю, тільки смачніше, а ще соки, пиво, навіть вино, якщо схочеш… Ну і так далі.