Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк „Коник"
- ISBN: 966-8732-00-6
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий». Краткое содержание книги:
— Хто «ми»? — ніяк не погоджувався Івась.
— Ми з Тимошем. — Лисий подивився на воїна. — Ти згоден?
Тиміш кинув довгий погляд на Єгора.
— Додому не йди. Якщо встигнете до лісу біля великої ріки, там ви зможете відбитися від Микити. У нього вже не так багато воїнів лишилося. До того ж усіх він не пошле — боїться… Біжіть!
І діти побігли. Тиміш кілька секунд дивився їм услід. Потім перевів погляд на Лисого.
— Хто ви такі? — задумливо спитав він.
— Потім поговоримо. Скільки їх прийде?
— Сім або вісім.
— Микита буде з ними?
— Так. Треба його вбити, тоді…
— Що тоді?
— Тоді інші… Не знаю. Але Микиту треба вбити першого. — Помовчавши, Тиміш додав: — Я залишуся біля дверей. Якщо мене тут не буде, вони зразу все зрозуміють — тоді малим не втекти.
— Тобі не можна залишатися біля дверей… — твердо сказав Лисий.
— Тут я хазяїн, а не ти, зрозумів? — перебив його Тиміш. — До того ж я старший за тебе й краще знаю Микиту. Загаси каганці далі по тунелю. Сховаєшся отам за поворотом. Наготуй арбалет і не рухайся. Почнеш стріляти, коли я кахикну. Не раніше — треба виграти час, щоб вони встигли втекти. Зрозумів?
— Зрозумів, — похмуро погодився хлопець.
Він ледве встиг сховатися за рогом, зняти колчан, зручно влаштувати його під стіною і зарядити арбалет, коли почулися неспішні впевнені кроки. Потім клацнули підбори — мабуть, Тиміш привітав Микиту.
— Відчиняй, — долинув голос ватага.
Правильно розрахувавши, що зараз увага всіх присутніх прикута до дверей, Лисий визирнув із-за рогу. Микита й Тиміш стояли з двох боків від дверей, а двоє інших воїнів — прямо перед дверима з арбалетами напоготові. Ще двоє воїнів стояли перед цими двома навпочіпки, також навівши арбалети на двері.
Вони не збираються розмовляти, зрозумів Лисий. Стрілятимуть без попереджень. Микита помахав руками перед воїнами, і Лисий здогадався, яким був задум ватажка. Четверо відразу стріляють у кімнату й відскакують. Поки вони заряджають арбалети, стріляють Микита і Тиміш. Також відходять, і так далі.
Ватажок кивнув головою, і Тиміш різко розчинив двері.
З в'язниці повалив густий дим. Чотири стріли навмання полетіли в кімнату, одна вилетіла звідти, і один з воїнів, що стояли, повільно опустився на землю. Решта відбігли від дверей. Тиміш скористався з цього замішання, вискочив із-за дверей і вистрілив у Микиту. Однак, очевидно, Микита про все здогадався ще тоді, коли з в'язниці повалив дим. Він вистрілив практично одночасно з Микитою.
Усе це відбулося так швидко, що решта воїнів остовпіла. Лисий вистрілив у того, що стояв за спинами інших, сподіваючись, що його постріл не одразу помітить решта воїнів. Воно б так і сталося, але поцілений ним ворог упав уперед, на решту двох.
Лисий миттю перезарядив арбалет і вистрілив іще раз. Тепер їх лишилося тільки двоє. Але останній вцілілий підземник встиг добре захиститися. Він тримав перед собою тіло вбитого товариша й так удвох вони повільно посувалися вперед, до Лисого.
Коридор наповнився димом. Воїн почав кашляти. Кашляв іще хтось інший — мабуть, один із них був не вбитий, а лиш поранений.
Лисий різко виставив із-за рогу капелюха, і крізь нього тут же пролетіла стріла. Тепер уже хлопець був господарем ситуації, бо перезарядити арбалет, тримаючи однією рукою мертве тіло, ворог не міг. Він кинув арбалет і вихопив ножа, не відпускаючи труп. Стріляти в нього було безглуздо. Лисий також відклав арбалет, вихопив шаблю й вийшов з-за рогу.
І тут же пошкодував про це. Схоже, воїн був таким же вправним у киданні ножа, як і їхній Петрусь. Він не пішов на чесний бій сам-на-сам. Все ще тримаючи лівою рукою перед собою тіло вбитого товариша, він розмахнувся і…
І впав обличчям уперед. Ніж глибоко ввійшов у землю перед ним. Зі спини воїна стриміла стріла.
— Тиміш! — Лисий кинувся до пораненого.
Пущена Микитою з близької відстані стріла ввійшла в Тимоша майже по оперення. Крові було дуже багато.
— Потерпи, Тимоше, ми тебе вилікуємо!
— Біжи! Єгору скажи… — Тиміш говорив ледь чутно, в горлі в нього щось булькало, неначе він захлинався. — Матері… матері…
— Мовчи, Тимоше, мовчи. Почекай. Я зараз.
Тиміш схопив його за руку, не відпускаючи.
— Я не хробак…
— Ні, Тимоше, ти — людина…
— Матері… не кажіть про… про…
Він закашлявся, горлом пішла кров, і Тиміш завмер, порожніми очима дивлячись повз Лисого.
— Ми розкажемо, як ти всіх нас урятував, як ти бився з ворогами… Все розкажемо. — Лисий витер сльози, закрив очі воїна, підхопив його арбалет і побіг наздоганяти своїх. Дим у підземеллі вже майже розвіявся.