Ключ від чужого замка

— Вітаю, Ігоре Костянтиновичу, вітаю. — У голосі Чуйка вчувалося вдоволення. — Все зроблено добре. Тепер збирайтеся, мабуть, додому, досить вже там на порогах рибалити та юшку їсти…

— Як же ж додому, Іване Семеновичу? Я не хотів би лишати тут матеріалів, що стосуються Янюка, — вони мені й у Києві будуть потрібні…

— Забирай, забирай усе з собою.

— Але ж не можна і тут товаришів ні з чим лишати…

— Не лишиш. Учора я подзвонив одному своєму давньому знайомому редакторові газети і сказав, що в мене для них цікавий матеріал є — хай пришлють когось. Учора ж ми з товаришем посиділи над паперами, а сьогодні зранку мені вже дали почитати цей, сказати б, антинарис. Усе там правильно — видно, що то за один — Янюк. Завтра зранку газети з'являться в усіх газетних кіосках і не може такого бути, щоб п'ятидесятники про те не почули, — хай не з газет, то од сусідів, знайомих. А знатимуть люди, на чий гачок потрапили, самі все зрозуміють. Та й зручніше місцевим товаришам роз'яснювальну роботу проводити…

— А якщо не надрукують завтра, Іване Семеновичу?

— Надрукують, не хвилюйся, — засміявся в трубку Чуйко. — У мене прийом один є — залізно діє.

— Який, коли не секрет? Може, й мені знадобиться?

— Секрет простий: я цьому редакторові сказав, що коли він матеріал в завтрашньому номері не поставить, то я все в іншу газету віддам. Та я сміюся: тут зриву не може бути — преса у нас радянська, вони нашу роботу розуміють, і коли ми вже просимо — значить, і справді так треба.

Перед тим, як поїхати в аеропорт, Юркін зайшов до Жигаліна попрощатися. Сашко був на місці, він довго тис Юркіну руку і все повторював:

— Приїжджайте ще, Ігоре Костянтиновичу, — на рибалку гайнемо…

— Спасибі, вже і цього разу юшки наївся отак, — Юркін провів ребром долоні по горлу, — ситий.

— Я хотів спитати, а як же Жаннетт?

— Тобі вона так сподобалася, що забути не можеш?

— Та куди мені з Ющенком тягатися — депутат… — в тон йому відповів Жигалін.

— Жаннетт затримали в Києві. Чуйко дзвонив, сказав, що вона сама все розповіла. Так само, до речі, як і Мітчел — і про Янюка, і про Ришка… Розуміють: критися немає сенсу — чим більше розповіси, тим меншим буде покарання…

— А хто такий Рншко?

— Та є один фарцувальник київський. До нього мадемуазель від Мітчела і поїхала. Це він передав лист Янюка на Захід через якогось Джеймса Мілна, англійського комерсанта.

— Знаєте, чого я ніяк не втямлю, Ігоре Костянтиновичу: як Янюк до нас у Запоріжжя потрапив — з Бухенвальду?

— Ну, ти про все од мене почути хочеш — я не пророк, ще ж слідство йтиме — надто багато за ним ведеться, аби одразу розкопати. Однак гадаю, що після того, як Гітлер війну програв і Німеччина була окупована союзниками, Янюк, тобто Генкель, вирішив од німців одхреститися, мовляв, краще бути росіянином чи українцем, аніж німцем. Тоді, певно, і назвався Янюком, якщо за цією зміною прізвища ще якогось злочину немає…