Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
— Коли близько полудня з'явився Попіно із своїм писарем і, ввійшовши до будинку, запитав про пана д'Еспара, воротарка зголосилася провести їх на четвертий поверх і дорогою розповіла, як сьогодні вранці пан д'Еспар нацькував своїх синів одного на одного і сміявся, мов нелюд, — а нелюдом він і є, — дивлячись, як менший до крові покусав старшого, бо йому страх як хочеться, щоб діти на його очах роздерли один одного на шматки.
— А чому, спитаєте ви мене? — додала вона. — Ну, цього він і сам вам не скаже.
— Воротарка виголосила свій вирок уже на четвертому поверсі перед дверима, на яких висіло оголошення, що тут видають окремими випусками «Мальовничу історію Китаю». Брудна сходова площадка, замацані перила, двері, обляпані друкарською фарбою, розбите вікно, стеля, на якій підмайстри задля розваги понаписували кіптявою від димучих свічок усілякі неподобства, купи паперу та сміття, умисне або через недбалість навалені по кутках, — одне слово, видовище, яке постало перед очима Попіно, так наочно підтверджувало розповідь маркізи, що, попри всю свою неупередженість, слідчий просто не міг не повірити їй.
— От ви й прийшли, панове, — сказала воротарка. — Чудо, а не контора. Тут китайці зжерли стільки грошей, що вистачило б на весь квартал.
Писар з усмішкою глянув на Попіно, і той теж мало не всміхнувся, проте зумів зберегти серйозність, яка подобає слідчому. В першій кімнаті вони побачили старого, який, мабуть, водночас виконував обов'язки розсильного, комірника і касира. Цей старий був майстер на всі руки у «китайських справах». Попід стінами тяглися довгі полиці, завалені вже надрукованими випусками. В протилежному кінці кімнати за дерев'яною перегородкою із заґратованим віконцем, завішеним ізсередини зеленими фіранками, було щось на зразок кабінету. Там таки була каса — на це вказував отвір для видачі грошей.
— Мені треба бачити пана д'Еспара, — сказав Попіно, звертаючись до старого в сірій блузі.
Комірник відчинив двері до сусідньої кімнати. Там слідчий і писар побачили статечного, але скромно вдягненого старого з сивим волоссям і з орденом Людовіка Святого на грудях. Сидячи за столом, він порівнював кольорові відбитки і відірвався від свого діла, щоб глянути на відвідувачів. Ця невеличка кімната правила за контору й була завалена книжками та коректурами. В ній стояв і другий стіл, пофарбований у чорний колір, за яким, напевне, працював хтось іще, в цю мить відсутній.
— Я маю честь бачити перед собою пана д'Еспара? — спитав Попіно.
— Ні, добродію, — відповів старий, підводячись. — А ви в якій справі до нього? — запитав він, підходячи до прибулих із вишуканою ґречністю бездоганно вихованого аристократа.
— В суто особистій, ласкавий пане, — відповів Попіно.
— Д'Еспар, тут до тебе прийшли, — сказав старий з манерами вельможі, заходячи до останньої кімнати, де маркіз біля каміна читав газети.
В цьому кабінеті на підлозі лежав потертий килим, на вікнах висіли штори з простого полотна, стояли кілька стільців з червоного дерева, два крісла, круглий секретер, висока конторка, а на каміні — поганий годинник і два старі свічники. Сивоголовий старий провів туди Попіно й писаря і запропонував їм стільці, наче він був господарем дому. Маркіз мовчки ждав. Після взаємних привітань, під час яких слідчий уважно роздивлявся гаданого безумця, маркіз, природно, поцікавився метою візиту. Тоді Попіно подивився на старого з аристократичними манерами та на маркіза досить промовистим поглядом.