Етюди про звичаї

інка самого маркіза д'Еспара. З цілком зрозумілих причин маркіз не спілкувався з пожильцями будинку. Надаючи великої ваги вихованню дітей, він оберігав їх від стосунків із чужими для них людьми. Можливо, він хотів також спекатися надокучливості сусідів. Така поведінка аристократа в часи, коли ліберальні настрої поширились у Латинському кварталі, як ніколи раніше, неминуче розпалювала ниці пристрасті, почуття підлі й нікчемні, що призводило до пересудів у комірках воротарів, до перешіптування в коридорах — звичайно, ні маркіз, ні його слуги про це й не здогадувалися. Лакея називали єзуїтом, куховарку — лицеміркою, гувернантку — спільницею пані Жанрено, яка оббирала божевільного. А божевільним, звичайно, вважали маркіза. З часом пожильці, самі того не усвідомлюючи, стали пояснювати божевіллям мало не всі вчинки пана д'Еспара і любили побазікати про них, не знаходячи в них ані краплі глузду. Вони не вірили в успіх видання, присвяченого історії Китаю, і кінець кінцем переконали домовласника, нібито маркіз д'Еспар сидить без грошей, а сталося це тоді, коли через властиву заклопотаним людям забудькуватість він вчасно не заплатив податку й одержав з управління зборами повістку про примусове стягнення. 1 січня домовласник у письмовій формі зажадав від маркіза сплати комірного, а воротарка задля розваги затримала цей документ. 15 січня суд уже ухвалив постанову про стягнення плати, і воротарка знову віддала її панові д'Еспару надто пізно, а той подумав, що просто вийшло непорозуміння, він аж ніяк не сподівався зловорожих підступів від людини, в чиєму домі прожив уже дванадцять років. Судовий пристав наклав арешт на маркізове майно саме в ту мить, коли лакей пана д'Еспара збирався віднести домовласникові гроші. Про цей арешт на майно умисне розповіли людям, які були пов'язані з маркізом діловими стосунками, і дехто з них стривожився, а саме ті, котрі вже й раніше почали сумніватися в платоспроможності пана д'Еспара, стурбовані балачками про величезні суми, що їх нібито здирали з нього барон Жанрено із матір'ю. Підозри пожильців, кредиторів та домовласника начебто підтверджувались і надмірною ощадливістю маркіза в його особистих витратах. Він поводився як людина, що розорилася до цурки. Купуючи щось у місцевих крамарів, його слуги негайно розплачувалися за кожну дрібничку, начебто боялися наробити боргів; а якби вони попросили відпустити хай там що на віру, їм, напевне, відмовили б — так підірвали у кварталі кредит маркіза ганебні пересуди. Деякі крамарі доброзичливо ставляться до неакуратних платників, що підтримують із ними приятельські взаємини, і не терплять справних, якщо ті тримаються надто незалежно і не дають собі палець у рот покласти — вислів грубий, але промовистий. Людям властива така поведінка. Майже в усіх прошарках суспільства вони ставляться прихильно до нікчем, які їм лестять, і недолюблюють тих, хто дошкуляє їм своєю вищістю, хай там у чому вона виражається. Крамар, що паплюжить королівський двір, має власних царедворців. Одне слово, спосіб життя маркіза та його синів неминуче мав озлобити сусідів, і їхнє роздратування мимоволі досягло тієї межі, коли людина не зупиняється перед підлістю, щоб занапастити ворога, якого створила собі сама. Пан д'Еспар був дворянином до самої кості, так само, як його дружина була великосвітською дамою; такі люди майже перевелись у Франції, і нині можна порахувати на пальцях осіб, що відповідають цьому означенню. Вони сформувалися на стародавніх уявленнях, на віруваннях, успадкованих від далеких предків, на звичках, засвоєних у дитинстві, а тепер утрачених. Щоб вірити в чистоту крові, в природжені привілеї, щоб подумки поставити себе над іншими людьми, треба від народження знати про відстань між патрицієм і плебеєм. Хіба можна повелівати, коли вважаєш інших рівними собі? Треба, щоб і виховання зміцнювало погляди, якими сама природа обдаровує вельмож, увінчуючи їх дворянською короною ще до того, як мати закарбує на їхньому чолі свій перший поцілунок. Такі погляди і таке виховання неможливі більше у Франції, де ось уже сорок років як випадок привласнив собі право дарувати дворянство, омиваючи своїх обранців кров'ю битв, позолочуючи їх славою, осяваючи ореолом генія; де скасовано закони про заповідне майно та майорат, і через те земельні володіння подрібнюються, а дворяни змушені клопотатися власними справами, замість віддавати всю увагу справам державним; де людина може добути собі велич лише в тривалому й напруженому труді. Настала нова ера. Пан д'Еспар, якщо дивитись на нього як на уламок грандіозної будівлі феодалізму, викликав шанобливий захват. Він вірив, що походження підносить його над юрбою, але визнавав також усі обов'язки дворянства; він був обдарований чеснотами і твердістю духу, які вимагаються від людини шляхетного походження. Саме в таких правилах виховав він дітей і від колиски вселив їм віру в свою касту. Глибоке почуття власної гідності, фамільна гордість, упевненість у власній значущості породили в них царствену велич, лицарську відвагу і поблажливу добрість можновладного сеньйора. Їхні манери відповідали їхньому складу думок і здобули б схвалення при королівському дворі, але дратували всіх на вулиці Узвіз Святої Женев'єви, в цій країні рівності, якщо така взагалі існує, де до того ж маркіза д'Еспара усі вважали розореним і всі — від великого до малого — не визнавали привілеїв за дворянином без грошей, будучи переконані, що привілеї повинні належати багатим буржуа. Отже, відчуженість між цією родиною та її оточенням була не тільки видимою, а й глибоко внутрішньою.