Етюди про звичаї

— Виходить, маркіза знала, чому ви стали жити як відлюдник?

— Так, добродію.

Попіно досить промовисто стенув плечима, рвучко підвівся й відчинив двері кабінету.

— Ноелю, можете йти собі, — сказав він писареві. — Пане, — провадив слідчий, звертаючись до маркіза, — хоча мені все ясно після того, що ви розповіли, все ж таки я хотів би почути від вас і про інші факти, наведені у клопотанні. Так, ви взялися за комерційну справу — заняття, яке не личить людині шляхетного походження.

— Про це я не хотів би тут говорити, — сказав маркіз і знаком попросив слідчого йти за собою. — Нувйоне, — звернувся він до старого, — я спущуся до себе. Скоро повернуться діти, залишайся з нами обідати.

— То ваше помешкання не тут, пане маркіз? — запитав Попіно, спускаючись сходами.

— Ні, добродію. Ці кімнати я винайняв для контори видавництва. Погляньте, — мовив він, показуючи на оголошення, — офіційно «Мальовничу історію Китаю» видаю не я, а один із найшанованіших паризьких книгарів.

Маркіз повів слідчого на перший поверх.

— Ось моє помешкання, — сказав він.

Попіно розчулила скоріш невимушена, ніж вишукана поезія, якою дихала ця затишна оселя. Погода стояла чудова, вікна були відчинені, і до кімнат вливалися пахощі рослин та квітів; сонячні промені звеселяли й пожвавлювали коричневі тони дерев'яних панелей. Оглянувши все навколо, Попіно подумав, що божевільний навряд чи зміг би створити чарівну гармонію, яка так вразила його в цю хвилину.