Овернський клірик

Я скоса глянув на хлопця, та вирішив не коментувати. Взяти можна будь-яку фортецю, але із цією морочитися довелося б довго. Навіть без валу.

— Високий шпиль! — італієць кивнув на замок. — Навіть звідси видно.

Спочатку я не зрозумів. Нічого схожого було не помітно. Чи вже починає пустувати зір?

— Хрест! Отче Гільйоме, хіба ви не бачите? — Ансельм узяв мене за руку й зненацька охнув.

— Зник! Коли я торкнувся до вас.

Він взяв мене за руку… Я почав розуміти — вовк на площі, чорне пасмо, що вибивалося з-під хустини…

— Брате Ансельме, розповідайте, що ви бачите?

— Церковний шпиль… Ліворуч від крайньої вежі. Хрест горить на сонці. Та коли я торкнувся до вашої руки…

Я кивнув, починаючи здогадуватися. Вочевидь ми добралися до лігвиська.

— Брате Ансельме, зараз ми піднімемося вгору. Нічому не дивуйтеся, й вряди-годи підтримуйте мене під руку. Це виглядатиме цілком доречно. Й нічого не кажіть.

Італієць похитав головою:

— Цікаво, що скажуть ці розумники в Римі? А ще кажуть, що дива трапляються лише на Сході!

— Це не диво, брате Ансельме. Ходімо.

Підніматися довелося довго, і я ще раз переконався, що взяти замок непросто.

Єдина дорога, чудово обстрілювана зі стін, проходила штучним кам’яним коридором, дбайливо облаштованим на половині шляху. Зараз його не охороняли, але в разі штурму крізь нього не пройде ніхто — поки весь простір не завалять трупами. Дорогою я не побачив жодного вартового, але це аж ніяк не означало, що за нами не стежать.

Навпаки…

Біля воріт — старих, обшитих грубим залізом, — нікого не було, та одна зі стулок виявилася відчиненою. Ансельм котре торкнувся до мого ліктя й не втримався від зітхання.

— Ікона! Над ворітьми…

— Потім.

Ікони над ворітьми я не побачив. Не побачив і вартових — ми пройшли порожнім коридором надворітної вежі та опинилися на подвір’ї. Під ногами лунко озивалося сіре каміння, між яким росла висока зелена трава. Праворуч стояли замкнені хліви, ліворуч — невеличкий будиночок із забитими вікнами, а попереду височіла громада донжона.

— Отче Гільйоме?

Людина виникла ніби нізвідки. Я відразу ж упізнав одного зі слуг, які супроводили д’Еконсбефа. Уклін — і нас повели далі, до донжону. Ансельм дбайливо підтримував мене під руку, час від часу озираючись і похитуючи головою. Схоже, він ледь стримувався. Я ж не бачив нічого особливого, хіба що ліворуч від донжону помітив напівзруйнований шпиль храму — той, що для Ансельма сяяв золотим хрестом.

Другий слуга зустрів нас біля воріт. Ми пройшли в низьку напівтемну залу, де горіли смолоскипи, й зупинилися.

— Темнувато, — промовив італієць, роззираючись.

— І вогко, — погодився я. — Зазвичай тут немає проходу. Перед облогою вхід до донжону замуровують, а якщо є час — закладають кам’яними блоками.

— А якщо треба вийти?

Я не стримав посмішки — хлопчик жодного разу не тримав облогу. Ну то й слава Богу!

— Для цього є інший вхід, але його гостям не показують.

— Ваша правда, отче Гільйоме. Але якщо хочете — можу показати.

Домінік д’Еконсбеф з’явився з темряви, тримаючи в руці смолоскип. На засмаглому обличчі дивно виглядали великі темні очі, в яких відбивалося нерівне мерехтливе полум’я.