Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
Я знав цю пісню — вона була в бібліотеці Сен-Дені в збірці, яку не всім давали до рук.
Знав і те, що якби тут не було П’єра, котрого спокушати воістину гріх, я б поговорив із Ансельмом зовсім іначе.
Наскільки я пам’ятав, усього в пісні мало висловитися щонайменше два десятки обурених ієреїв. Раптом уявилося, що четвертим у нашій компанії перебуває сам отець Сугерій, і я мимохіть посміхнувся. Ото добре подумав би про мене наш славний абат! Але він теж розуміє, хоча й не бував на війні, що перед боєм треба дати воїнам розслабитися. Тим, кому зранку йти доглядати знаменитих сенденійських корів, подібне слухати ні до чого. Але завтра я поведу їх не в корівню, не на виноградник і не в монастирський скрипторій.
Двері нечутно відчинилися, й до кімнати ввійшла Анжела. Навіть не поглянувши на Ансельма, вона кивнула мені й сіла поруч із П’єром, змусивши його вже не вперше за вечір зашарітися. Я знову вдав, що нічого особливого не відбувається. Добре, якщо ця дивна дівчина не зникне до ранку. Завтра нам дуже знадобиться провідник.
АВЕНТЮРА ЧЕТВЕРТА
ПРО ДОҐРІВ, ЯКИХ ЩЕ ІМЕНУЮТЬ ДЕРҐАМИ
I
— Замок прямо, — Анжела кивнула на одну з доріг, що вели від перехрестя. — Ліворуч Старе Пустище, там колись було село. Подейкують, його спалили через чуму.
— А праворуч? — поцікавився я.
Ліс у цих місцях порідшав, але йти стало нелегко — дорога раз у раз поринала в зарослі чагарником яри, щоб потім знову повзти вгору схилом. Сеньйор д’Еконсбеф явно намагався триматися якнайдалі від людей. Зазвичай навколо замків вирує життя, сеньйори, як я знав із власного досвіду, намагаються оселити віланів поруч. Мій батько довго вмовляв селян одного з далеких сіл переселитися на вільні землі поблизу нашого замку, інших і вмовляти не потрібно. Але д’Еконсбеф явно вважав інакше. Вся дорога від Пам’є до його замку була цілковито пустельною. Її й дорогою важко назвати — просто широка лісова стежина, місцями заросла або завалена старим гіллям.
— Праворуч? — дівчина задумалася. — Там… Ні, не знаю. Там я не бувала.
Я не повірив, але сперечатися не став.
Коли вранці я запропонував Анжелі провести нас до замку д’Еконсбефа, вона на мить розгубилася, але потім подумала й мовчки кивнула. Так, прикидатися їй було не варто.
Напевно, навіть брат Петро вже зметикував, що й до чого.
Дорогою я кілька разів намагався розпитати дівчину про замок і його мешканців, але відповіддю було мовчання. Жонглерка йшла мовчки, й вираз її обличчя мені подобався все менше й менше. Спочатку вона хвилювалася, але потім обличчя її скам’яніло, ставши холодним і сумним, немов на похороні.
— Отже, не знаєш, дочко моя, — я поглянув на Ансельма, той криво посміхнувся у відповідь.
— Отче Гільйоме, — П’єр похмуро дивився на порожню дорогу. — Тут небезпечно ходити… йтить…
Мені й самому не подобався наш похід у цей схований у лісових передгір’ях замок, але я знав — тільки там я можу отримати відповіді на свої запитання. Звісно, якщо мені схочуть відповісти.
— Отче Гільйоме, — Ансельм, перезирнувшись із П’єром, відкликав мене вбік. — Я… Ми… Так не годиться. Я впевнений — брат Умберто теж вирішив зайти до д’Еконсбефа.
Я теж був у цьому впевнений. Схоже, ми йшли слід у слід за сумлінним посланцем Орсіні.
— Якщо ми зникнемо, всі скажуть, що нас викрав демон.
— Або ж розбійнички славного де Гарая. Що ти пропонуєш, брате Ансельме?
Італієць знизав плечима: