Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
— Ну, а як же Жанна?! — вигукнув Ансельм. — Після того, як загинула сестра?
— Жанна не звинувачувала де Пуаньяка. Вона вважала винним батька. А той і справді почувався винним. Словом, Жаннин чоловік має успадкувати все добро де Гаррів. Тому можете самі вирішити, хто був зацікавлений, щоб весілля відбулося, — навіть із самозванкою.
«А також у тому, щоб ця чорнокоса вчасно загинула, — подумки додав я. — Схоже на правду. Але не на всю правду…»
— Це відповідь на запитання «кому вигідно».
— На перше запитання, — посміхнувся я. — Є інші. Кому вигідна поява сестри Цецилії з Мілана? Кому вигідно було її впізнати? Кому вигідно вмовити всіх змінити свідчення й звалити все на вдову Піо, котру так вчасно наздогнав Божий Суд?
Старий посміхнувся — цього разу холодно й жорстко:
— І ще запитання — кому вигідно направляти сюди посланців Рима з надзвичайними повноваженнями? Може, в цьому запитанні — відповідь на попереднє?
Відповідь я знав — її мені дав Орсіні ще в Нотр-Дам-де-Шан. А зам’яти справу вигідно монсеньйорові де Лозу, який загруз у брудних оборудках, можливо, графові Тулузькому й, майже напевно — мешканцям цього дивного замку.
— Шукайте, святий отче! Адже ви знаєте прислів’я…
Прислів’я я не знав — хоча б тому, що вимовив його сеньйор Гуго абсолютно невідомою мені мовою. Побачивши мій подив, він пояснив:
— Це басконською. Якщо перекласти латиною, то буде так: «Мертві не залишаються самотніми. А якщо залишаються — вони не мертві».
Прислів’я здалося дивним, але басконців у цьому звинувачувати було не варто. Хоча об тому, що мова, якою воно пролунало, була якою завгодно, але не басконською.
— Я читав один манускрипт, — несподівано заговорив Ансельм. — Це рідкісна версія житія Святого Патрика. Там сказано, що перед відплиттям до Ірландії він хрестив лоґрів, котрих автор називає також дерґами або дарами.
Сеньйор Гуго кивнув:
— Так, святий отче. Лоґрів іноді називають дерґами. Але, заради Бога, не плутайте нас із тими страховиськами, про яких розповідають різні байки.
— Байки? Святому Патрику казали, що дерґів не можна хрестити, тому що вони не люди, а перевертні!
— Але він не повірив. Так, я чув про це. Лоґри — звичайні люди, а в перевертнів я, зізнатися, не вірю. По-моєму, отці Церкви теж так вважають. Перевертні — або вигадка мужичні, або ж результат хитрого чаклунства, коли людині просто відводять очі.
Ансельм скоса глянув на мене, я ж постарався ніяк не реагувати. Д’Еконсбеф, звісно, має рацію. Та як бути з нашим кошлатим знайомим?
— Усі ці оповідки — вигадка дерґських чаклунів. їх називали «гарме», і, подейкують, вони були досить злобливі. Гарме стверджували, що лоґри — нащадки янголів, які спустилися на землю. І навіть нахабно посилатися на Святе Писання.
— Заждіть! — Ансельм на мить задумався. — Ну, звісно! «У той час були на землі велети, особливо ж відтоді, як сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, здавна славні люди».[38]
— Але не повіримо ми їм, як не повірив Святий Патрик, — усміхнувся сеньйор Гуго. — Я чую кроки. Сподіваюся, обід уже готовий…
III
Обід був справді готовий, у чому ми переконалися, спустившись нижче. Мені доводилось бувати в багатьох замках, і у Франції, і у Святій Землі, тож мене не могли вразити ні золотий посуд, ні рідкісне в цих місцях кіпрське вино, ні вибагливе приладдя, яке останнім часом стали називати «маленькими вилами» або просто «виделками». Здивувало інше. Як правило, на бенкетах — або на звичайних обідах — багатолюдно. За стіл саджають усіх, хто на те заслуговує, решта юрмляться поряд. Тут же в залі нас виявилося напрочуд мало — сеньйори Гуго й Домінік, ми з Ансельмом і двоє слуг — тих самих, що супроводили молодого господаря. У мене промайнула дивна думка, що більше слуг у замку немає.
Обід був уже в розпалі, сеньйор Домінік щосили пригощав Ансельма підігрітим вином із прянощами, коли двері відчинилися, й до зали ввійшов хтось, нам ще не відомий.
Спочатку здалося, що це — хтось зі слуг, настільки дивно й невпевнено тримався цей парубок. Але потім я зрозумів — ні, не слуга.
Багатий каптан, черевики з довгими носами, перстень на руці й пояс. Гаптований золотом, дуже примітний пояс…
Розмова відразу ж стихла. Сеньйор Домінік невпевнено подивився на нас, потім на того, хто ввійшов.
38
Бит. 6, 4.