Овернський клірик
- Автор: Валентинов Андрей
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-47-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Овернський клірик». Краткое содержание книги:
Розв'язка роману «Овернський клірик» здатна здивувати навіть завзятих любителів фантастики, бо віртуозно виписаний містично-детективний сюжет історик за фахом Андрій Валентинов майстерно доповнив історичним тлом. Тож можемо вас запевнити — ця безпрограшна комбінація безсумнівно припаде до смаку кожному, хто тримає в руках цю книгу!
— Тут і пропонувати нічого. Підемо ми із братом Петром. Ви повернетеся до Артигата й зачекаєте. Постараюся дізнатися все, що можна… Отче Гільйоме, вони не наважаться нас зачепити, бо тоді втрутитеся ви. У вас повноваження легата.
— І я оголошу хрестовий похід… Брате Ансельме, в Артигаті немає кам’яних стін, та й стіни, боюся, не будуть захистом. Ми вчинимо інакше.
Я підкликав Анжелу й П’єра.
— Діти мої! Здається, час уже в дечому розібратися. Анжело, що тобі наказали в замку? Доставити нас туди?
Жонглерка не відповідала, але я зрозумів, що так і є. © http://kompas.co.ua
— Дочко моя, не так важко здогадатися, що ти й твій батько йшли до д’Еконсбефа. Саме в д’Еконсбефа ти сподівалася знайти допомогу. Він обіцяв виручити батька?
Анжела кивнула.
— І тобі веліли знайти нас в Артигаті й постаратися якнайшвидше привести до замку. Хто звелів — сеньйор Домінік? Його батько?
Вона не відповідала, але цього й не було потрібно.
— Вона нас зрадила, отче Гільйоме, — Ансельм скривився й відвернувся, щоб не дивитися на дівчину. — Я ж казав вам…
— Ансельме! Ти не розумієш! — у її голосі чувся розпач. — Моєму батькові загрожує смерть! Сеньйор Домінік сказав, що хоче тільки поговорити з вами.
Поговорити… Із братом Умберто вже поговорили.
— Вони не вбивці! — Анжела повернулася до італійця, потім — до мене. — Вони обіцяли…
— Отче Гільйоме! — Ансельм взяв мене під руку й відвів убік. — Ми повинні змусити її розповісти. Вона щось знає!
— Схоже, — погодився я. — Але вона не схоче.
— Не схоче? — смагляве обличчя побілішало. — У такому разі… У такому разі, є засіб…
— Що?
Мені здалося, що мені почулося. Дворянин, брат-бенедиктинець, молодий симпатичний хлопець, пропонує катувати дівчину, котра зовсім недавно зізналася, що він їй небайдужий!
— У вас є всі повноваження, отче Гільйоме! Ви — представник легата. Ви маєте право. Вона — втікачка, злочинниця й зрадниця!
Ні, мені не почулося. Усе так, повноважень у мене достатньо не лише для середнього й нижчого, але й для вищого суду.[32]
— Гаразд, — кивнув я. — Вогнище розкладемо просто тут. Ти розжариш кинджал і прикладатимеш до її руки. З якої почнемо? Із правої? З лівої? Чого стоїш, іди по хмиз!
Він відсахнувся, і я змусив себе замовкнути. Господь не велить судити навіть таких, як Анжела. Навіть таких, як Ансельм.
— Відпустіть мене, — тихо проказала дівчина. — Я піду… Я не повернуся до замку…
Я їй не вірив — вона не піде. Вона буде намагатися врятувати батька. Їй обіцяли…
Треба щось вирішувати. Втім, я вже вирішив, але, бачать Господь і Святий Бенедикт, як мені не хотілося вплутувати в цю історію ще й П’єра.
— Брате Петре!
Нормандець, який весь цей час похмуро стояв осторонь, закинув «ґирлиту» на плече й неквапом підійшов до нас.
— Брате Петре, ми з братом Ансельмом підемо до замку. Ти залишишся тут у лісі разом із цією дівчиною. Роби що хочеш, але не дай їй піти. Завтра вдень, коли сонце, — я поглянув на небо, — коли сонце буде над верхівками тих дерев, прийдеш сюди разом із нею. До села не повертайся. Якщо нас тут не буде, отже, ми потрапили в халепу. Тоді — дій. Я дам тобі сувій, покажеш його отцю Жеаку. Якщо він не підкориться — можеш відлучити від церкви і його, і весь Артигат.
Нормандець слухав, не перебиваючи, нарешті кивнув:
— Я все зробити, отче Гільйоме. Якщо ви не повернутися… не повернетеся, я розбирати замок по камінчику.
З дієсловами знову вийшла непогодженість, але я повірив — розбере. І ще яму викопає.
— Тільки май на увазі, Анжела — жонглерка.
— Не втече, — П’єр кинув на дівчину оцінюючний погляд, і я повірив йому й у цьому.
— Брате Петре, — Ансельм уже встиг отямитися. — Дорога праворуч! Подивися!
Нормандець згідно кивнув і поманив Анжелу. Та знизала плечима й підійшла ближче.
— Дочко моя! Ти чути. Ти не втікати.
— Так, святий отче, — несподівано покірно відповіла вона. — Я не втечу.
Перехрестя вже давно залишилося позаду, дорога й далі то піднімалася вгору, то поринала в яри, а ми з Ансельмом не сказали один одному ні слова. Нарешті, після чергового підйому, італієць зупинився й торкнувся до мого рукава.
— Отче Гільйоме… Ми повинні порозумітися. Ми не зрозуміли один одного.
— «Звідси сталася прикрість, тож вони розлучилися один з одним»[33], — кивнув я. — Брате Ансельме, я вас цілком зрозумів. Більш того, дехто з моїх знайомих оцінив би ваш порив. Отець Бернар, наприклад. Або отець Петро з Ломбарди.
32
Вищий суд мав право виносити смертний вирок.
33
Діян. 15, 39.