Гірчичне зерно

Та одного разу коло звузиться настільки, що тебе затримає міліція, і ти покинеш це місто, щоб переїхати до іншого. А насправді між ними немає ніякої різниці, лише крихта надії, що зустрінеш людину, котра подасть тобі руку з солодким хлібом рятунку. Ти зрозумієш, що досі був хворий, а значить, нерозумний і слабий. Відхилиш лагідно руку, бо вже маєш у собі те, що вона тобі дає. І навіть більше — лице самотнього, на яке не вдягнеш маски.

Є речі, незбагненні навіть для Перевізника. І ми з’ясуємо це, послухавши, як він бесідує вночі на вокзалі, обложеному холодом ззовні і зсередини.

Троє чоловіків і одна жінка, майже без речей, у осінній одежі, застигли біля темного книжкового кіоска — хто скаже, що вони чужі одне одному, хоч досі й не знайомі? Не чужіші, ніж дерева у лісі, сплетені корінням і кронами, під якими й сонце видається блідим і слабим. Історія кожного зводиться до причин, які дуже легко зрозуміти. Але, коли ми замислимось над тим, чому саме вони стали блукачами, а не інші, то цих причин виявиться замало. Поверхня є поверхня, навіть коли історія виллється у сповідь на краю, — тоді, якщо вірити екзистенціалістам, людина начебто розкривається повністю.

Обминемо початок бесіди, тобто встановлення контактів. Це лише пауза, котра триває відтоді, відколи люди стали відчувати духовну потребу одне в одному.