Люди і тварини
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Наукове товариство ім. Шевченка
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «Люди і тварини». Краткое содержание книги:
Ніхто ніколи не віднайшов її трупика. І Леся ніколи вже не прийняла за свою ніякої киці. Жаль за Руденькою залишився у неї. Залишки харчів вона відносила котам, що сновигалися по подвір’ї. Може між ними були Руденької двоє молодих, що їх вивела, поки її зустріла жорстока смерть.
Ткачеві пригоди
— А ти що тут робиш? — вигукнула я, побачивши на стіні, понад самим столом, невеличкого павука. — Досі ти не рухався. Але, мабуть ти чуєш і сприймаєш людську мову, бо тепер ти наче б прокинувся.
І справді: досі він сидів на стіні й не давав знаку життя. Аж як я вигукнула, він став швидко ворушити всіми своїми ногами. І хоч їх мав тільки вісім, коли вони попадали в рух, здавалося, що їх багато. Тоді він нагадував комаху, що її називаємо стоногою. Та він був тільки восьминогом.
Кольору він був яснобронзового. Напевно не був домашнім павуком, бо ті є сірі й з своїх закутків не вилазять вранці, — і ще й на стіну, понад столом. Вони сидять у своєму павутинні й там чатують на комах.
Мій співрозмовник був напевно городовим павуком, якого якого я принесла вчора з городу з хризантемами. Очевидно, він не визнавався в моєму житлі й не знав, що далі з собою діяти.
— Що ж ти собі думаєш, що я держатиму тебе в хаті? Щоб ти заліз до ліжка, або в черевик, чи до шухляди з білизною. Ні, ні! Нема дурних: викину тебе на двір і радь собі там сам.
Ба не штука: викину. Але як? Нізащо в світі я не взяла б його пальцями. Навіть не тому, що боюсь — на ділі такого малого павучка немає причини боятися — тільки тому, що я маю страх перед усіми комахами. Вправді павук не комаха (загляньте до своєї зоології то побачите, що так і є), але він такий як комахи й взагалі, живе сотворіння, що швидко рухається. А того руху я боюся. Ануж захочеться йому вистрибнути мені на голову, або, чого доброго, побігти по шиї та влізти за ковнір і пігнатися вниз по спині? Бррр!
— Гайда мені з хати!
Ткач повернувся до мене обличчям — бо як інакше ви назвете те місце, що з нього дивляться на вас двоє великих очей і де дві щетини позначують вхід до рота. Повернувся і замахав двома парами передніх ніг.
— Не хочеш? Але я хочу тебе позбутися! Як не як: хата моя.
Обоє ми стояли віч-на-віч і міркували. Я: чим його зловити, а ткач стояв в оборонній поставі й чекав.
Я взяла малі щипчики, такі, що ними виривають волоски, або витягають тріску, коли попалася під шкіру, і наблизила їх до павука. Побачивши струмент, він збентежився і став бігти по стіні. Я в погоню за ним, наближувала щипці й замикала й… замість павука ловила повітря.
— Знаєш в чому справа? Я боюсь пошкодити тебе. Якби я не числилась з твоїм здоров’ям і цілістю твоєї особи, я повинна б була тебе загалом убити, так, як роблять інші люди. Але вони загалом жорстокі й вбивають звірів непотрібно. З самої тої причини, що вони самі, люди, — дурні. Вони не знають звірів і всіх поголовно вважають за своїх ворогів. От хоч би комахи: вони й не думають, що комахи запилюють рослин і, що більшість з них, не родила б насінь, як би не комахи. І не думають, які важні ви, павуки, в господарстві природи. Хто ж, як не ви виловлює мух, блощиць і іншу погань? Тваринка ти пожиточна й я не бажаю тобі зла. Все таки у мене в хаті нічого тобі робити.
Ткач пристанув і насторожився. Коли ж я наблизила до нього знову щипці він гостро повернувся і взяв зовсім протилежний до попереднього напрям: до дверей.
— Ого! Добродій змінили тактику. Куди ж то ви?!
Павук побіг листовкою і вліз у щілину між дверима. Очевидно, і тут не почував себе як у дома, бо здержався. Тільки задня частина тулова й дві задних пари ніг були ще на зовні. То хіба до них я говорила таке:
— Знаєш, ті двері до комірчини. Я бачу, що ти не дурний звір. Раз, що там темно, а то вашому братові довподоби. А далі, там повно різних закамарків і є де сховатися. Тож — згода. Йди собі до комірки. Єдине до тебе прохання: не лізь на поличчку з моїми сухими харчами. Вправді макарони, каша, кава, цукор і все решта позсипуване до слоїків і щільно зачинене, але от, сухий хліб, коржики — ті в торбинках. Щось тобі пораджу: йди далі, зовсім далеко. Як бачу, ти вмієш пізнавати напрямки. Отож, як дійдеш до кутка, де висять плащі, скрути гостро вліво і йди в напрямі до землі. Там, на підлозі мої горщики з гіяцинтовими цибульками. Тепер вони відпочивають, оці цибулі. Ти легко найдеш їх. Там то, десь між горщиками побудуй собі житло й жий. Можеш там і полювати, на що вдасться.
Мабуть мій співрозмовник, тобто його задня частина, зрозумів мою довгу промову й використав вказівки, що їх я йому подала, — бо зник у щілині. Коли за хвилину я відчинила двері до комірки — його ніде не було.