Люди і тварини
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Наукове товариство ім. Шевченка
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «Люди і тварини». Краткое содержание книги:
Чомусь підзорливо поглядали на мене. Не знаю, може мені тільки так здавалося. Другий раз уже не прийшлося насипати: я покинула цей будинок і вибралась у світ. Пішла в мандрівку, як і всі інші діпісти. Але й згодом зустрілася з отими комахами в старих будинках і на провулках Менгеттену й в прибережних надокеанських житлах.
Є два роди тарганів. Таргани американської породи є жовтяві з сяючими крилами, великими вусами й великими рухливими очима. Вони й літають, на жаль. Є пора, очевидно влітку, коли вони літають низько над землею наче травневі хрущі. Не тяжко, щоб такий один чи кілька не сіли в вас на голові, або летячи не вдарили вас в обличчя. Це так звані західні таргани. На відміну від великих, прудконогих чорних, що їх ви знаєте з Европи. Вони називаються: східні таргани — „бляттаорієнталіс“. Для відрізнення від американських рудих, — ,бляттаокціденталіс».
Не багато я приглядалась їхньому життю, бо комахи вони нічні, живуть і господарять між нашими харчами та одягом поночі. Та й звичайно я втікала як тільки побачила такого. І втекти не легко, появляються вони наче з’яви, наче духи, не відомо, відкіля. От так: сиджу я при машинці — пишу. В одній хвилині підводжу голову й що бачу? На свіжо написаній сторінці паперу сидить собі такий і рухає вусами й пильно стежить за моїми руками. Я скрикнула, підірвалася, глип: ані сліду з нього! Даремно й шукати. Зник як примара.
Один з островів, що тягнуться косою від Фльоридського півострова й відділюють Мексиканську затоку від Атлантику. Він наче мала крапка землі, що пливе на водах Атлантику чи затоки. Один з коралевої рафи, яких там багато. Його тепла, м’яка глина ціла пронизана щілинами, де живе всяке, що лазить, бігає, стрибає, літає. У день цвітуть гібіски й синіє простір води й шумлять кокосові пальми. Прекрасно! Але вийдіть у ночі: попід вашими ногами вічно живий і голодний світ комашні, а з них — тарганів. Вилазять з нірок, біжать кудись невідомо й всюди їх повно. Врешті, вони держаться людського житла й зацікавлені людськими харчами. Перед їхнім наступом можете зберігати харчі лиш у холодільнику. До кожної шафи, скрині, на кожну полицю вони влазять і не щадять нічого, що їстивне. Появляються і зникають безшелесно й невідомо, відкіля. Не помагають сітки в дверях і на вікнах та різні отрутні засоби. Після застосування їх, спочатку тарганів менше, бо гине покоління, що набралося всілякого ДДТ чи інших хлоринів, але з яєць чи личинок вилягаються нові, що, здебільша вже невразливі на отрути, яких людина вживає.
Людина майже безборонна проти них. Так от, найкраще в ночі спати й забути, що вони тоді пустошать ваше житло. От хоч би: на цьому островику я була вповні щаслива. Я купалася, мандрувала, приглядалася життю морського дна. Йдучи спати, посипала довкола ліжка оцей порошок і, поручивши Богові душу, чи там тіло, я засипляла в середині оцього крейдового кола, яким колись людина відгороджувалася від чортів і відьом. Але моїм вакаціям кінець. Я спакувала валізку — був вечір і пішла до управи платити. Залишила світло. Двері, очевидно позачинювані. Я вернулась і наблизилася до валізки. На ній сидів такий рудий звір і махав вусами. Я скрикнула, «звір» піднявся на крила й полетів в напрямі до вікна. Накинувши рушника на голову я пішла туди, — але з нього ніде ні сліду.
Я мандрувала завжди з пляшкою комаховбивчого засобу. Але ним було треба покропити таргана, та ще й коли він «обімлів» викинути його з хати. Інакше оживав і ставав ще рухливіший, як перед тим.
І любила я мандрувати з Тамарою. Вона так не боялася їх, як я, і боронила мене перед ними. У готелевій кімнаті був телефон. Я входжу й що бачу: такий пан проходжується по дзеркалі. Мабуть світляна тафля принадила його. Я швиденько до телефону, кручу 402 і кличу: ой, Тамаро, тарган!
— Зараз там буду! — відповідає Тамара, а в її голосі діловість. Така як в голові лікаря, коли його кличуть до хворого. Готовість допомагати, яка б не була небезпека.
Тамара застає мене на коридорі. Я ціла завинена в простирало, дрижу. Я боялась, що новий ворог появиться, невідомо відкіля.
Тамара скроплює ворога, а потім щипчиками, що з тією метою завжди лежать під дзеркалом, ловить його та викидає з балькону. Напевно йому нічого не станеться, а невеличкий лет його ще й отверезить.
З тої пори, як тільки я натраплю на яку небезпеку, кличу: Ой, Тамаро, тарган! І хоча її немає, я наче чую на кінці лінії: Зараз там буду! Так добре знати, що є десь неоподалік хтось завжди готовий допомогти вам і порятувати в біді.
Бо чи ж не біда це: в славному купелевому місці Акапулько заїздите до мотелю, одного з тих, що розкинулись довкола затоки. Вам дають ключа від кімнати, ви йдете ступнями на поверх, з-під ніг у вас шугають прудконогі таргани.