Вибрані твори. Том II

Статуя. Що ж вам ті жінки на це звичайно відповідали?

Дон Жуан. Зачекайте! Відвертість за відвертість: спершу скажіть мені, що ви звичайно казали жінкам?

Статуя. Я! О, я присягався бути вірним до гроба, казав, що я вмру, якщо вона відмовить мені, що жодна жінка ніколи не буде для мене тим, чим була вона...

Анна. Вона? Хто?

Статуя. Та, що на той час якраз була переді мною, моя любонько. У мене були вже такі спеціальні слова, що я їх завжди казав. Так, наприклад, я казав, що навіть коли мені стукне вісімдесят років, сива волосинка коханої жінки сповнить мене більшим хвилюванням, ніж найгустіша золотиста коса найвродливішої молодої голівки. І ще я завжди казав, що не можу зносити думки, що якась інша жінка буде матір’ю моїх дітей.

Дон Жуан (обурений). О, старий негіднику!

Статуя (великодушно). Зовсім ні. Бо в ту мить я від щирого серця вірив у те, що казав. Я мав серце, не те, що у вас. І саме ця моя щирість і забезпечувала мені успіх.

Дон Жуан. Щирість! Щоб ото бути настільки божевільним, щоб вірити у цю підлу, очевидну, грубу брехню; і це ви називаєте щирістю?! Так жадібно бажати жінку, щоб, силкуючись ошукати її, обманювати себе самого — це ви називаєте щирістю?!

Статуя. А йдіть ви під три чорти з вашою софістикою! Я був закоханцем, а не адвокатом. І жінки за це мене кохали, поблагослови їх Господь!

Дон Жуан. Вони лише примушували вас думати, що кохають вас. Що ви скажете, коли я зізнаюсь, вам, що хоч я удавав з себе безсердного адвоката, вони й мене примушували так думати! І я зазнав божевільні хвилини засліплення, коли я робив нескінченні дурниці і вірив у все те. Іноді під тиском почуттів бажання потішити жінку прокидалось у мені з такою силою, що я нестримано й безтурботно говорив ці красиві слова. А потім надходили хвилини, коли я викривав самого себе з такою диявольською байдужістю, що викликав цим сльози. Але я бачив, що і в одному і в другому випадкові однаково тяжко втекти від жінки. Коли інстинкт жінки тягнув її до мене, залишалося одне з двох — або на все життя зробитись її рабом, або втекти.

Анна. І ви смієте вихвалятись переді мною й перед моїм батьком у тому, що всі жінки вважали вас за непереможного?

Дон Жуан. Хіба ж я вихвалявся? Мені здається, що я змалював свою роль у найжалюгіднішому вигляді. До того ж, я сказав: «Коли інстинкт жінки тягнув її до мене». Але не завжди це так було. А крім того — о, небо! — які потоки благородного обурення! Яка гнітюча погорда до підлого спокусника! Які сцени з Імоґени й Іакіма![15]

Анна. Я вам ніяких сцен не робила. Я просто покликала батька.

Дон Жуан. І він прийшов зі шпагою в руці, щоб убити мене і таким чином помститись за знеславлену честь і скривджену моральність.

Статуя. Убити? Що ви хочете цим сказати? Я убив вас, чи ви вбили мене?

Дон Жуан. Хто з нас краще бився на дуелях?

Статуя. Я.

Дон Жуан. Звичайно, що ви. І ось ви, герой тих скандальних пригод, про які ви нам щойно розповідали, ви мали зухвальство виступити в ролі месника за зневажену моральність і прирікати мене на страту! І ви були б закололи мене, якби не чиста випадковість.

Статуя. Від мене цього сподівались, Жуане. Так уже влаштовано на землі. Я ніколи не був реформатором суспільства і я завжди робив так, як це було заведено у нашому дворянському товаристві.

Дон Жуан. Цим ще можна виправдати ваш виклик на поєдинок, але аж ніяк не обурливе лицемірство вашої дальшої поведінки як статуї.

Статуя. І це через те, що я потрапив до неба.

Диявол. І все ж я ніяк не можу збагнути, сеньйоре Дон Жуан, чим саме оці епізоди вашої земної кар’єри й кар’єри сеньйора командора будь-яким чином спростовують мій погляд на життя? Тут, повторюю, до ваших послуг усе, що ви шукали, і немає нічого, від чого ви тікали на землі.

Дон Жуан. Навпаки, тут я знаходжу все, що наповняло мене розчаруванням, і нічого, чого б я ще не спробував і чого б жадав. Кажу вам, що як скоро я можу уявити собі щось краще, ніж я сам, я не можу заспокоїтись, доки не спробую запровадити це краще до життя або хоч розчистити йому шлях. У цьому — закон мого життя. У цьому й полягає моє невпинне тяжіння до вищих форм життя, до ширшого, глибшого, напруженішого самоусвідомлення, до яснішого саморозуміння. І ця мета й обертала для мене кохання на скороминуще задоволення, мистецтво лише на витончення моїх сприймань, релігію на просте виправдування лінощів, як скоро вони стверджували буття Бога, що позирає на світ і знаходить його прекрасним, а той інстинкт, що сидів у мені й дивився крізь мої очі на світ, бачив, що цей світ треба було б поліпшити. Кажу вам, ганяючись за насолодами, за власним здоров’ям і майном, я ніколи не знав щастя. Не кохання до жінки кидало мене в її обійми, а втома й знемога. Коли я був дитиною й забивав собі голову об камінь, я біг до найближчої жінки і в її фартуху виплакував увесь свій біль. Коли я виріс і забивав свою душу об грубість і безглуздя тих, з якими мені доводилося стикатися, я робив те саме, що й за дитинства. Щоправда, після боротьби я знав радість відпочинку, відживлення, передишки й прострації, але, незважаючи на це, я б дав перевагу блуканням по всіх колах пекла, що їх змалював божевільний італієць, над блуканнями серед розваг і втіх Європи. Ось через що це місце вічних утіх зробилось для мене таким смертельно нудним. І відсутність у вас того інстинкту, про який я говорив, і зробила з вас страховище, що зветься дияволом. Той успіх, з яким ви відволікали увагу людей від їхньої мети, що до деякої міри збігається з моєю, і звертали цю увагу на свою мету, закріпив за вами ім’я Спокусника. Вони виконують вашу волю, або, точніше, віддаються вашому безвіллю, замість щоб виконувати свою волю, а це й робить їх такими неприємними, неправдивими, неспокійними, робленими, нікчемними й жалюгідними істотами.