Майстер і Маргарита

— Хай вона лишиться вам на згадку! — прокричав Фагот, — Недарма ж ви казали вчора за вечерею, що якби не покер, то життя ваше в Москві було б геть зовсім нестерпне.

— Стара штука, — почулося з галереї, — цей у партері з тієї ж компанії.

— Ви гадаєте? — загорлав Фагот, прискалившись на галерею. — У такому разі і ви в одній ватазі з нами, бо колода зараз у вашій кишені.

На гальорці зануртувало, і почувся радісний голос:

— Справді! У нього! Тут, тут… Стривай! Та це ж червінці!

Глядачі з партеру викручували голови. На галереї якийсь ошелешений громадянин виявив у себе в кишені пачку, перев’язану банківським способом і з написом на обгортці «Одна тисяча рублів».

Сусіди налягали на нього, а він, не виходячи з дива, колупав нігтем обгортку, намагаючись дізнатись, справжні це червінці чи якісь заворожені.

— Єй-єй, справжнісінькі! Червінці! — кричали з гальорки радісно.

— Зіграйте і зі мною в таку колоду, — весело попросив якийсь товстун з середини партеру.

— Авек плезір! — обізвався Фагот. — Але чому ж лише з вами? Всі радо приєднаються! — І скомандував: — Прошу дивитися вгору!.. Раз!.. — у руці в нього вигулькнув пістолет, він крикнув: — Два! — Пістолет смикнувся догори. Він крикнув: — Три! — зблиснуло, бахнуло, і відразу з-під склепіння, кружляючи поміж трапеціями, почали падати в залу білі папірці.

Вони кружляли, їх розносило навсібіч, забивало на галерею, відкидало в оркестр і на сцену. За кілька секунд дощ паперових грошей, усе густішаючи, досяг крісел, і глядачі почали ловити аркушики.

Піднімалися сотні рук, глядачі крізь папірці дивились на освітлену сцену і бачили найпевніші й найправдивіші водяні знаки. Запах також не залишав жодних сумнівів: це був ні з чим у принаді не зрівнянний запах щойно віддрукованих грошей. Спочатку веселощі, а згодом подив охопив увесь театр. Усюди гучало слово «червінці, червінці», лунали вигуки «ах, ах!» і веселий сміх. Дехто вже повзав у проході, нишпорячи під кріслами. Багато хто стояв на сидіннях, ловлячи верткі, примхливі папірці.

На обличчях міліції спроквола почало вимальовуватися збентеження, а артисти безцеремонно почали висовуватися з-поза лаштунків.

У бельетажі почувся голос: «Ти чого хапаєш? Це мій! До мене летів!» — та інший голос: «А ти не штовхайся, я тебе сам як штовхану!» І раптом почувся ляпас. Відразу в бельетажі з’явився шолом міліціонера, звідти когось повели.

Загальне збудження наростало, і невідомо, у віщо це все переросло б, якби Фагот не припинив дощ з грошей, несподівано дмухнувши в повітря.

Двоє молодиків, обмінявшись багатозначними поглядами, знялися з місць і подалися прямісінько в буфет. У театрі стояв гомін, у всіх глядачів збуджено блищали очі. Так, так, невідомо, у що все це переросло б, якби Бенгальському не забракло сили зрушити з місця. Намагаючись якнайміцніше взяти себе в руки, він за звичкою потер їх і голосом найбільшої гучності заговорив так: