Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
Рівно за хвилину гримнув пістолетний постріл, дзеркала зникли, позападалися вітрини і табуретки, килим розчинився в повітрі так само, як і штора. Останньою зникла височенна гора старих суконь і взуття, і стала сцена знову строгою, порожньою і голою.
І ось тут у події втрутилася нова дійова особа.
Приємний, гучний та дуже настійливий баритон пролунав з ложі № 2:
— Все ж таки бажано, громадянине артист, щоб ви невідкладно викрили перед глядачами техніку ваших фокусів, а особливо фокуса з паперовими грішми. Бажано також і повернути на сцену конферансьє. Доля його непокоїть глядачів.
Баритон належав не кому іншому, як почесному гостеві сьогоднішнього вечора Аркадію Аполлоновичу Семплеярову, голові Акустичної комісії московських театрів.
Аркадій Аполлонович приміщався в ложі з двома дамами: літньою, дорого і модно зодягнутою, і другою — молоденькою та вродливою, зодягнутою простіше. Перша з них, як невдовзі з’ясувалося, коли складали протокола, була дружиною Аркадія Аполлоновича, а друга — далекою родичкою його, артисткою — початкуючою та багатонадійною, яка приїхала із Саратова і мешкала у квартирі Аркадія Аполлоновича та його дружини.
— Пардон! — відізвався Фагот. — Я перепрошую, тут викривати нічого, все ясно.
— Ні, даруйте! Викриття неодмінно потрібне. Без цього ваші блискучі номери залишать гнітюче враження. Глядацька маса вимагає пояснення.
— Глядацька маса, — урвав Семплеярова знахабнілий блазень, — начебто нічого й не вимагала? Але, беручи до уваги ваше вельми поважне жадання, Аркадію Аполлоновичу, я, бути по-вашому, доконаю викриття. Але для цього дозвольте ще один малесенький номерок?
— Чого ж бо, — зверхньо відповів Аркадій Аполлонович, — але неодмінно з викриттям.
— Слухаюсь, слухаюсь. Отож, дозвольте вас попитати, де ви були вчора ввечері, Аркадію Аполлоновичу?
З цим недоречним і навіть чи не хамським запитанням обличчя Аркадія Аполлоновича перемінилося, і вельми значно перемінилося.
— Аркадій Аполлонович учора ввечері був на засіданні Акустичної комісії, — дуже пихато ознаймила дружина Аркадія Аполлоновича, — але не розумію, яким чином це може стосуватися магії.
— Уй, мадам! — потвердив Фагот. — Натурально, ви не розумієте. Що ж до засідання ви в цілковитій омані. Виїхавши на згадане засідання, котре, до речі, й призначене на вчора не було, Аркадій Аполлонович відпустив свого шофера біля будинку Акустичної комісії на Чистих ставках (увесь театр принишк), а сам на автобусі поїхав на Єлоховську вулицю в гості до акторки пересувного районного театру Мілиці Андріївни Покобатько і пробув у неї в гостях близько чотирьох годин.
— Ой! — страдницьки вигукнув хтось у цілковитій тиші. Молода ж родичка Аркадія Аполлоновича раптом розреготалася низьким і страшним голосом.
— Усе зрозуміло! — гукнула вона. — І я давно підозрювала це. Тепер мені ясно, чому ця нездара дістала роль Луїзи!
І, несподівано розмахнувшись короткою і товстою бузково-рожевою парасолькою, вона вдарила Аркадія Аполлоновича по голові.
Ниций же Фагот, і він же Коров’єв, прокричав:
— Ось, шановні громадяни, один з випадків викриття, що його так настирно домагався Аркадій Аполлонович!
— Як насміла ти, негіднице, доторкнутись Аркадія Аполлоновича? — грізно спитала дружина Аркадія Аполлоновича, підводячись у ложі на весь свій велетенський зріст.
Другий короткий напад сатанинського реготу оволодів молодою родичкою:
— Вже хто-хто, — відповіла вона, сміючись, — а я вже смію торкатися! — І вдруге прозвучав сухий хряскіт парасольки, яка відскочила від голови Аркадія Аполлоновича.
— Міліція! Взяти її! — таким жаским голосом проволала дружина Семплеярова, що в багатьох похололо коло серця.
А тут ще кіт підскочив до рампи і нагло ревнув на весь театр людським голосом:
— Сеанс закінчено! Маестро! Ушкварте марша!!
Знетямлений диригент, сам не знаючи, що робить, вимахнув паличкою, і оркестр не заграв, і навіть не гримнув, і навіть не утнув, а саме, згідно з паскудним висловом кота, ушкварив якийсь неймовірний, ні на що не схожий у своїй розв’язності марш.
На якусь мить примарилося, що начебто колись було чуто, під зорями південними, в кафешантані, якісь мало зрозумілі, напівсліпі, але задьористі слова цього маршу:
А може, і не було цих слів, а були інші на ту саму музику, якісь украй непристойні. Річ не в цьому, а в тому, що у Вар’єте після всього цього почалося щось на кшталт стовпотворіння вавилонського. До семплеярівської ложі бігла міліція, на бар’єр дерлися цікаві, лунали пекельні вибухи реготу, шалені вигуки, що їх перекривав золотий брязкіт тарелів з оркестру.