Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

Швидко купую квиток і переходжу в другий довгий тунель, що веде до перонів. Дістаюся до сходів з номером мого перону, в темпі піднімаюсь і, тільки опинившись нагорі, зупиняюсь біля колони з афішами. Поїзд відходить через десять хвилин, його вже подано до перону, та мені нема чого поспішати. Вагони добре освітлені, а тут, за колоною, напівтемрява, і, якщо досі мене ніхто не вистежив, є всі шанси вскочити непоміченим в поїзд за мить перед тим, як він рушить.

Вагон напівпорожній. На пероні, крім двох залізничників, немає нікого. Довкола все спокійно. І все-таки, як завжди в таких випадках, хвилини тягнуться дуже повільно.

Байдужий жіночий голос з репродуктора повідомляє, що поїзд рушає. Нарешті. Для більшої впевненості вичікую, поки він рушить, і в останню мить стрибаю на сходинку.

Опиняюсь у безлюдному купе й з полегкістю закурюю сигарету. Мені досі не віриться, що я отак вирвався на волю. Відкриваю сумку, з якою не розлучався стільки днів, кидаю швидкий погляд на своє майно. Гроші. Квиток. Паспорт. Розгортаю його ще раз, щоб пересвідчитись, що він не викликає підозри, і здригаюся з несподіванки: крім фотографії моєї власної персони, виявляю в паспорті ще одну, не приклеєну. Це фотографія жінки. Чисте, спокійне обличчя, на устах легка усмішка. Загадкова усмішка Мони Лізи. Або, щоб бути точнішим, усмішка Мод. «Не спробуйте скористатися цим паспортом, Альбере, — наче каже Мод, — про нього вже всі знають. Вас викрито».

Чи справді я досі ніколи не розлучався з цією сумкою? Моя пам'ять машинально перебирає події останніх днів. Власне, останніх вечорів. І, зокрема, отого, в диско-танцювальному барі «Бакара». Раптове бажання Сандри піти танцювати. Дами запрошують. Не можна ж танцювати з сумкою в руці! Так, оце воно і є. Швидка перевірка в півтемряві й, замість візитної картки, фотографія. «Не забувай мене. Мод».