Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Як ви ставитесь до останніх подій у Німеччині?
— Я комерсант і політикою не займаюся, та все ж відповім на ваше запитання. На мій скромний погляд, встановлення тієї чи іншої системи правління — внутрішня справа кожної суверенної держави, і нікого, крім цієї держави, стосуватися не повинна.
Чиновник подав йому анкету.
— Прошу, заповніть анкету, залишіть у нас паспорт і заяву, в якій докладно поясніть причини, що спонукують вас відвідати Німеччину.
Віддаючи за кілька хвилин чиновникові паспорт, заяву і заповнену анкету, Василь запитав:
— Коли дозволите приїхати до вас по візу?
— Зайдіть днів через п'ять. Але немає ніякої гарантії, що ви одержите візу.
— Чому ж?
— З багатьох причин, роз'яснювати котрі не мій обов'язок! — обірвав його чиновник.
Зрозумівши, що йому можуть не дати візу, Василь того ж вечора в тенісному клубі розповів Веберові про свою розмову з чиновником.
— Звісно, справа не в грубості чиновника, а в тому, що мені можуть не видати візу, — сказав він. — А мені вкрай необхідно поїхати в Берлін і спробувати домовитися з тамтешніми діловими колами. Тут, у Франції, збут нашої продукції зменшується з кожним днем, і ми змушені шукати нові ринки поза Францією. Дуже прошу, якщо вам неважко, допоможіть.
— Не турбуйтеся, — сказав Вебер. — Я можу це владнати. За чотири дні приїжджайте до нас і одержите візу.
— Скажіть, чому взагалі так неохоче дають візу для поїздки до Німеччини?
— Після того, як владу захопив Гітлер, у Німеччині чинять не дуже гарні речі… Звичайно, нікому не хочеться, щоб правда просотилася в інші країни. — Вебер понизив голос: — Крім того, ви чехословацький підданий. А з деякого часу ставлення до ваших співвітчизників не зовсім доброзичливе, щодо цього надіслано навіть спеціальний циркуляр…
Вебер дотримав слова. Коли за чотири дні Василь знову пішов у генеральне консульство Німеччини, той же чиновник повернув йому паспорт з візою і навіть побажав приємної подорожі.
Купивши квиток у вагон першого класу, Василь сів у поїзд на Північному вокзалі і вирушив до Берліна. На душі було неспокійно, хоч він усіляко намагався приховати це від Лізи, що проводжала його…
Готель «Кайзергоф», в якому Василь найняв номер, був комфортабельний — чудове обслуговування, ідеальна чистота, — але надміру дорогий. Однак Василь свідомо робив зайві витрати: кожному ж ясно, що комерсант з незначними прибутками і невеликим капіталом не найматиме номер у готелі «Кайзергоф» і не обідатиме в ресторані «Унтер-ден-Лінден».
Перше неприязне враження про Берлін склалося у Василя ще у вестибюлі готелю, коли вишколений портьє, тримаючи його паспорт, запитав чемно — чи не іудей пан Кочек?
Василя обурила така безцеремонність, але відповів він стримано:
— Ні, я словак за національністю і католик за віросповіданням. Усе ж дозвольте дізнатись — яке це має значення?
— Іудеям зупинятися у нас не можна…
У номері Василь поголився, надів свіжу сорочку, інший костюм і спустився в ресторан поснідати. Щоб мати кілька вільних днів і роздивитися трохи, він надумав відкласти знайомство з представниками кінопрокатної контори.
Поснідавши, Василь вийшов на вулицю. День був похмурий. Сірі хмари, що затягли небо, опустилися зовсім низько. Дув холодний, пронизливий вітер. Василь мерз у легкому демісезонному пальті, а проте довго стояв біля вітрин магазинів, розглядаючи без смаку оформлені реклами.
Назустріч раз у раз траплялися молодики в напіввійськовій коричневій формі. Складалося враження, що Берлін перетворився на військовий табір. Люди в коричневій формі вітали один одного, рвучко витягаючи праву руку вперед. Цього фашистського вітання, яке стало згодом символом варварства й нечуваної жорстокості, Василь досі не бачив.
Він дійшов до якогось майдану. З вікон і балконів будинків звисало багато прапорів, які тріпотіли на вітрі. Площею йшов духовий оркестр, ревли труби, гриміли литаври. За оркестром марширували загони парубійків у тій же коричневій формі. Порівнявшись із чотириповерховим сірим будинком, з балкона якого звисав велетенський прапор із свастикою, оркестр змовк. Демонстранти, вітаючи прапор, рвучко витягли праву руку вперед і тричі вигукнули: «Хайль, хайль хайль!..» Мабуть, у цьому сірому будинку містився центр націонал-соціалістської партії чи, може, його берлінське відділення.
Загони поділилися на групи, немов на фізкультурному параді.. І незабаром на майдані яскраво спалахнуло кілька вогнищ. До них під'їжджали важкі грузовики, повнісінькі книжок.