Рекламне бюро пана Кочека

— А чи не здається вам, що за такої політики ми залишимося наодинці з грізним ворогом? — втрутився в розмову де ла Граммон.

— Поняття «ворог» потребує уточнення. Я особисто не вважаю, що Гітлер — ворог Франції. Навіщо йому нападати на цивілізовану країну, коли на Сході — неозорі вільні простори, де живуть напівдикі племена? Ні, панове, сьогодні наш ворог номер один — комуністи, які не визнають освяченої богом приватної власності і проповідують рівність. З Гітлером, коли треба буде, ми завжди домовимось, а з комуністами — ніколи! — роздратовано втовкмачував літній панок у старомодному костюмі.

— Невже ви не розумієте, що фашисти мріють про реванш? — спитав молодий Луї.

— Я вже казав, що з Гітлером можна домовитися, — звичайно, роблячи йому певні поступки. Та й чому б нам не стати союзниками Німеччини в боротьбі проти комунізму і насамперед проти Радянської Росії, цитаделі комунізму?

— Союз із фашистами! Та ви розумієте, мосьє, що кажете?! — гарячкував Луї.

У розмову втрутився елегантно одягнений середнього віку чоловік.

— По-моєму, для викорінений комунізму всі засоби добрі, — мовив тін. — Заради нього можна стати союзником не те що Гітлера, а й самого диявола!

— Ви забуваєте, що Франція завжди була сильна в союзі з Росією, — спокійно сказав Маріньє. — Союз із Гітлером не тільки недалекоглядна політика, а самогубство для Франції. Запевняю вас, ніякі поступки не допоможуть, німці не заспокояться доти, поки не поставлять Францію на коліна!

— Очевидно, ви, мосьє Маріньє, заражені ідеями комунізму, інакше ви розуміли б різницю між колишньою Росією і більшовицькою!..

— Помиляєтесь, я далекий від комунізму, а от ви, мосьє Журбене, надто близькі до фашизму! — Маріньє говорив стримано, наче мовилося про салонні дрібнички.

— А що ви думаєте, — далекоглядні французи справді повинні створити нову партію, на зразок націонал-соціалістської, щоб перекинути місток між Францією і новою Німеччиною!

— Досить нам полковника де ла Рокка та його посіпак. Вони й так ладні кинути Францію до ніг Гітлера! — різко сказав Луї.

— Нам потрібна Франція вільна, а не комуністична! — підвищив голос панок у старомодному сюртуці.

— Ніхто й не помишляє про комуністичну Францію, а от віддати її на поталу фашистам можуть тільки зрадники! — В голосі де ла Граммона лунало неприховане обурення.

— Саме так — француз, який підтримує сьогодні Гітлера, — зрадник! — крикнув Луї.

Панок у сюртуці та його модно одягнений соратник підвелися, але, перед тим як покинути вітальню, перший з них, побагровівши від люті, прошипів.

— Ми не знали, що тут, у тенісному клубі, звели собі гніздо комуністи й підозрілі іноземці, — він кинув погляд на Василя.

— А чи не хочете ви одкрити в нашому клубі філіал партії націонал-соціалістів французького відтінку? — спитав де ла Граммон.

— Смійтеся, панове, смійтеся! Настане час, і ми поговоримо з вами в іншому, більш підходящому для вас місці! Тоді вже ми посміємося досхочу, — сказав другий.