Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Вам або вашим товаришам пощастило довідатися про зв'язки деяких правих депутатів з німецьким послом?
— Небагато. Завтра прочитаєте в газетах. Та що з того, боже мій! Більшість не бачить нічого особливого в тому, що якісь там депутати парламенту часто бувають у німецького посла. Коли ми поклали матеріал на стіл нашому шефові, він здивовано втупився в нас: «Не розумію, каже, в чому сенсація? Ну бувають, приятелюють, — то й що? Може, згодом це стане нам у пригоді». Насилу вмовили його вмістити в завтрашньому номері маленьку замітку…
Через кілька днів Василь пішов у тенісний клуб, як робив це інколи увечері. У клубі все було як завжди — кілька чоловік тренувалися на закритому корті при електричному освітленні, інші вечеряли в ресторні, а в маленькій вітальні постійні відвідувачі клубу мирно розмовляли за чашкою кави.
Побачивши Василя, де ла Граммон запросив його приєднатися до компанії.
Літній панок в старомодному сюртуці з оксамитовою жилеткою говорив, помішуючи ложечкою в чашці:
— Основа нашої зовнішньої політики на найближчі роки має полягати в тому, щоб не дратувати Гітлера. Треба довести йому, що ми не супротивники його, що не заважатимемо йому, якщо він зверне свій погляд на Схід!..
— Ну, а як же бути з нашими союзниками? — єхидно спитав Маріньє. — Адже перш ніж Гітлер «зверне свій погляд на Схід», як ви зволили сказати, йому треба підкорити собі наших союзників: Польщу, Чехословаччину, Румунію, а можливо, і Югославію. А цього навряд чи можна досягти мирним шляхом…
— Союзники!.. Хай підкоряє, якщо це йому треба. Справжні патріоти повинні думати про Францію, а не про якихось союзників!
— А чи не здається вам, що за такої політики ми залишимося наодинці з грізним ворогом? — втрутився в розмову де ла Граммон.
— Поняття «ворог» потребує уточнення. Я особисто не вважаю, що Гітлер — ворог Франції. Навіщо йому нападати на цивілізовану країну, коли на Сході — неозорі вільні простори, де живуть напівдикі племена? Ні, панове, сьогодні наш ворог номер один — комуністи, які не визнають освяченої богом приватної власності і проповідують рівність. З Гітлером, коли треба буде, ми завжди домовимось, а з комуністами — ніколи! — роздратовано втовкмачував літній панок у старомодному костюмі.
— Невже ви не розумієте, що фашисти мріють про реванш? — спитав молодий Луї.
— Я вже казав, що з Гітлером можна домовитися, — звичайно, роблячи йому певні поступки. Та й чому б нам не стати союзниками Німеччини в боротьбі проти комунізму і насамперед проти Радянської Росії, цитаделі комунізму?
— Союз із фашистами! Та ви розумієте, мосьє, що кажете?! — гарячкував Луї.
У розмову втрутився елегантно одягнений середнього віку чоловік.
— По-моєму, для викорінений комунізму всі засоби добрі, — мовив тін. — Заради нього можна стати союзником не те що Гітлера, а й самого диявола!
— Ви забуваєте, що Франція завжди була сильна в союзі з Росією, — спокійно сказав Маріньє. — Союз із Гітлером не тільки недалекоглядна політика, а самогубство для Франції. Запевняю вас, ніякі поступки не допоможуть, німці не заспокояться доти, поки не поставлять Францію на коліна!
— Очевидно, ви, мосьє Маріньє, заражені ідеями комунізму, інакше ви розуміли б різницю між колишньою Росією і більшовицькою!..
— Помиляєтесь, я далекий від комунізму, а от ви, мосьє Журбене, надто близькі до фашизму! — Маріньє говорив стримано, наче мовилося про салонні дрібнички.
— А що ви думаєте, — далекоглядні французи справді повинні створити нову партію, на зразок націонал-соціалістської, щоб перекинути місток між Францією і новою Німеччиною!
— Досить нам полковника де ла Рокка та його посіпак. Вони й так ладні кинути Францію до ніг Гітлера! — різко сказав Луї.
— Нам потрібна Франція вільна, а не комуністична! — підвищив голос панок у старомодному сюртуці.
— Ніхто й не помишляє про комуністичну Францію, а от віддати її на поталу фашистам можуть тільки зрадники! — В голосі де ла Граммона лунало неприховане обурення.
— Саме так — француз, який підтримує сьогодні Гітлера, — зрадник! — крикнув Луї.
Панок у сюртуці та його модно одягнений соратник підвелися, але, перед тим як покинути вітальню, перший з них, побагровівши від люті, прошипів.
— Ми не знали, що тут, у тенісному клубі, звели собі гніздо комуністи й підозрілі іноземці, — він кинув погляд на Василя.
— А чи не хочете ви одкрити в нашому клубі філіал партії націонал-соціалістів французького відтінку? — спитав де ла Граммон.
— Смійтеся, панове, смійтеся! Настане час, і ми поговоримо з вами в іншому, більш підходящому для вас місці! Тоді вже ми посміємося досхочу, — сказав другий.