Жак фаталіст і його пан
- Автор: Дидро Дени
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Сучасність
- Переводчик: Іван Кошелівець
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак фаталіст і його пан». Краткое содержание книги:
Пан: Правду кажеш.
Жак: Але, не повертаючись до цієї справи, чи не могли б ми попередити сотню інших подібних, дійшовши розумної згоди?
Пан: Я не від того.
Жак: Поперше, погодьмося, що згідно з тим, що записане там, угорі, я вам конечно потрібний, я відчуваю і знаю, що ви без мене не можете обійтися, тому хай буде мені вільно зловживати цією перевагою кожного разу, коли трапиться нагода.
Пан: Але, Жаку, ніхто в світі такої умови ніколи не укладав.
Жак: Укладав чи не укладав, але так завжди робилося, так робиться і так робитиметься скільки й світ стоїть. Ви гадаєте, що інші не намагалися так само, як ви, ухилитися від дії цього декрету, чи гадаєте, що ви вправніший від них? Киньте цю думку і підпорядкуйтеся законові конечности, якої однак вам не сила позбутися.
Погодьмося, подруге, що як неможливо Жакові не знати своєї переваги й сили над своїм паном, так неможливо й панові не усвідомлювати своєї слабости й позбутися неминучости поступатися Жакові; тож хай буде Жак зухвалий, а пан для святого спокою хай цього не помічає. Усе це було укладене без нашого відома, усе було припечатане там, угорі, ще заки Жак і його пан появилися на світ. Було призначене, щоб ви мали титули, а я тримав у своїх руках справи. І якби ви хотіли стати проти волі природи, це було б те саме, що товкти воду в ступі.
Пан: Але в такому випадкові твоя доля була б краща, ніж моя.
Жак: А хто це заперечує?
Пан: За цих обставин мені не лишається нічого іншого, як стати на твоє місце, а тебе поставити на своє.
Жак: А знаєте, що з того вийшло б? Ви втратили б титул і не дістали б у свої руки справ. Лишимося, як ми є; кожен з нас добрий на своєму місці. І хай решта нашого життя піде на те, щоб з нього зробили приказку.
Пан: Яку приказку?
Жак: Жак верховодить над паном. Ми будемо перші, про кого таке скажуть, але потім це саме повторюватимуть про тисячі інших, які варті будуть більше, ніж ви й я.
Пан: Але, я гадаю, це жорстоко, дуже жорстоко.
Жак: Мій пане, мій дорогий пане, ви торкаєтеся колючки, яка від того тільки болючіше колотиме. Отак хай і буде домовлене між нами.
Пан: А що важить наша угода, коли й так існує неминучий закон?
Жак: Важить багато. Гадаєте, що було б зайве одверто й ясно знати взаємини, що укладаються між нами? До всіх наших сварок, які були досі, дійшло тільки тому, що ми зовсім щиро не порозумілися між собою: ви не сказали, що хочете називатися моїм паном, а я — що маю бути вашим паном. Але тепер це з'ясувалося, і нам не лишається іншого, як верстати свою життєву путь у відповідності з тим, як ми домовилися.
Пан: Але звідки, до дідька, ти навчився такого?
Жак: З великої книги. О, мій пане, можна багато думати, метикувати, учитися з усіх книжок у світі і однак, не читавши великої книги, лишатися неуком...,
•••
По обіді випогодилося. І кілька подорожніх принесли вістку, що вода в потоці спала. Жак зійшов униз, а його пан щедро заплатив господині. При брамі заїзду згромадилося велике число подорожніх, що збилися тут під час негоди і тепер збиралися у дальшу путь. Серед них були Жак і його пан, той чоловік, про дивовижне одруження якого була мова, і його компаньйон. Хто був піхотою, брав свій ціпок і сакви на плечі; інші мостилися в своїх балагулах чи колясах; вершники, уже на конях, випивали по останній на дорогу. Привітна господиня, тримаючи пляшку в руці, подавала склянки й наповнювала їх знову, не забуваючи й себе; подорожні на прощання говорили їй се-те, що належить у такому випадкові, вона ж відповідала ввічливо й весело. Врешті, надійшов час стиснути коні острогами, махнути на прощання рукою і в дорогу.
Сталося так, що Жакові та його панові випала одна дорога з маркізом Дезарсі та його компаньйоном. З цих чотирьох персонажів ще не відомий тобі, читачу, цей останній. Йому було ледве двадцять два чи двадцять три роки. З обличчя видно було, що він сором'язливий, голову тримав, трохи схиливши набік, до лівого плеча, був мовчазний і в товаристві не знав, як поводитися. Коли йому доводилося вклонитися, він схилявся верхньою частиною тіла, не зрушуючи з місця ніг. Коли ж сидів, то мав звичку прикривати полами ноги і ховати руки в розрізах сурдута, слухаючи розмову інших з півзаплющеними очима. З цих звичок Жак відразу відгадав його і, схилившись до вуха свого пана, шепнув йому:
— Закладаюся, що цей парубійко носив монашу рясу.
— Чому ти так -думаєш, Жаку?