Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
— Пішов геть, — мовив так само тихо, спокійно й дуже втомлено.
— Піду, тільки дослухай мене.
— Вали звідси. Гуляй, — Пасічник випив.
— Ні, — Олег відсунув склянку. — Ти ж сам хочеш почути все до кінця. А я почну від самого початку, Ведмедику.
— У тебе п’ять хвилин. Більше не слухатиму.
— Вкладуся. Ми з тобою зараз у однаковому становищі. Маю на увазі ось, — Кобзар погладив свій гіпс. — Щоправда, в тебе є, чим зайнятися. Наприклад, заливати горе. Але ж ти не весь час п’яний. Треба покерувати трошки, можна дистанційно, по телефону чи скайпу. Багато хто так робить. Тим більше ти керуючий партнер у промисловій групі «Капітал-Україна». Настільки потужній, що вона дозволяє собі розростатися й поглинати інші компанії. Так сталося понад три роки тому після початку війни, з групою «ТПФ». Мені, повторюся, нема чого робити вдома. Вільного часу море, тому порпався в інтернеті. Шукав, що може зв’язати тебе з Анатолієм Веригою.
— Знайшов?
— Є публікація, датована позаминулим роком. Не аж така сенсаційна. Швидше ділова інформація, для вузького кола втаємничених у життя великого бізнесу. Події в Криму та на Донбасі сильно послабили позиції «ТПФ», а «Капітал-Україна», підозрюю — з твоєї подачі, підім’яв групу під себе. Формально Верига далі керує процесом, фактично «ТПФ» — ваш структурний підрозділ.
— Де тут порушення, сищику?
— Їх немає, ми обоє це знаємо. Але також знаємо — «Ольвія» виникла з твоєї подачі, під твоїм дахом. «Яструб» намалювався там потім, і ти керував Нагорним. Ти був його хазяїном. Хоч номінально «яструбів» та «Ольвію» фінансував Верига.
— У сказаному тобою жодного криміналу. Хоча визнаю: знову зробив свою справу добре. Три хвилини, Лилику.
— Так про кримінал. Чим займається консультант із безпеки, який родом із силових структур і обіймав там не останню посаду? Шукає гріхи конкурентів, робить їх партнерами або знищує. Для того й існує команда з колишніх «беркутівців», і я підозрюю, «Капітал-Україна» з твоєї подачі, твоїми зусиллями розрослася вшир та вглиб. Але виправдовує, справді виправдовує тебе, Пасічник, любов до дружини.
— До чого тут...
— До всього. Ти хотів заробити всі гроші світу, аби лиш вилікувати її, врятувати життя. Заради цього пішов у бізнес із тоді ще міліції. Заради Алли крутився вужем, пускався берега, робив багато неприйнятних речей. Та все було б нічого, аби не одна маленька дівчинка.
— Дві хвилини.
— Твоя донька. Анна Ігорівна.
— Стули пельку! — тепер Пасічник уже не витримав, зірвався, гаркнув, скочив на рівні. — Не смій! Не чіпай!
— Я бачив, як ти тримав її на руках. Ти втратив доньку і знайшов. Для того втягнув мене в цю повну трупів історію. Не сам же підеш по сліду. Й не доручиш мені приватно. Забагато питань виникне. А так я сам ні про що не думаю, шукаю того, хто вбив Мері в мене в квартирі. Аби мало не здавалося, аби я не перевів подиху, в мене двічі за два дні стріляють. Нагорний не розумів, для чого тобі це. Коли дійшло — легко вирахував нещасну Алісу Зайцеву. Це ж вона говорила з кимось по телефону того вечора, коли мандрівка дівчат до Польщі накрилася на першій же зупинці. Кілька питань — і Тимур знає, хто попросив бус зупинитися. Далі він робить, що вміє найкраще — пресує, навіть катує Алісу. Вона називає ім’я Людмили, жінки, яку я шукав. Лишати Алісу живою нема сенсу — а може, Нагорний просто перестарався. Та яка різниця, він замалим не домігся свого. Примчав із бійцями в Чабани, щоб забрати Анну. Сказати, для чого?
— Одна хвилина.
— Аби тиснути на тебе, — слова відскочили від вух. — Він раніше за мене зрозумів, що ти використав його і тепер зливаєш в унітаз. Я взяв кофтинку дитини, бо на ній лишилася її слина. Носився з ідеєю вирахувати батька, ти ж в курсі. Коли передав нашому мудрому й дотошному Ярилу, він зрозумів мене буквально. На кофтинці була не лише слина дитини — там лишилася кров. І Ярило взяв її так само на аналіз. Потім сказав мені: ДНК слини й крові співпадають. Вирішив — мене цікавить також кривава пляма. Слава тим, хто сумлінно робить свою роботу.
— Набридло. Встав і пішов геть звідси.
Кобзар не поворухнувся.
— Ярило не знав, що ти тримав кофтинку в руках. І що кров — твоя, Ведмедику. А я знав. Більше в мене питань не було. Все враз зрослося. Ти й Нагорного застрелив, бо він збирався здати мені тебе. Скористався нагодою. Ну, вклався я в норматив?
18
Мовчки зміряв поглядом згори вниз.
Потім вийшов, скоро повернувся, стискаючи в правиці пістолет. Нависнув над Кобзарем, наставив дуло. Чомусь Олег сприйняв це спокійно. Йому вже майже чотири роки поспіль хтось погрожував зброєю. До того ж чуйка підказала: не зможе.
Так і вийшло.
Пасічник опустив пістолет, поклав на столик поруч із пляшкою, повернувся на своє місце.
— Розкажи мені.
— Ти ж сам усе знаєш. Бо сам придумав.
— Роз-ка-жи.
— Нехай, — Олег кивнув, потягнувся до склянки, пригубив. — Нагорний ще раніше годувався з підпільних борделів. Не лише з них, але то таке. Ти знав це, бо мав із ним спільні справи ще до війни. Наш Тимур Юрійович час від часу влаштовував тобі інтимні побачення, які щедро тобою оплачувалися. Або — ні, це була просто послуга. Може, хабар, не знаю. Та не суть. Минулого літа Нагорний за збігом обставин привіз до тебе Марію Запорожець, яка повією ще не встигла стати. Тебе не вразила її історія, а зацікавила. Трошки пояснила Аліса Зайцева, її подруга. Хоч для мене не новина, що дівчата, які тікають від війни, рано чи пізно починають продавати себе. Не всі, звісно, проте така тенденція є. Торгівля собою — чи не найпопулярніший спосіб вижити в усіх війнах усіх часів. Так тобі стрельнула ідея створити благодійний фонд «Ольвія» під дахом «ТПФ». Верига відразу ставав меценатом, отже — недоторканим. Ти платив йому відсоток, левова частка йшла тобі і ти виправдовував свої дії наміром вилікувати Аллу.
— Десять хвилин тому ти сам мене виправдав, Кобзарю.
— Ні. Не виправдав, Пасічнику. Пояснив тобі і собі твої ж власні дії. Дружина помирала, ти борсався з останніх сил. Знав — ліків нема, але вірив — знайдуться, якщо буде досить грошей. Історія Мері підказала тобі ідею. Вона вже почала втілюватися, коли раптом мов грім серед ясного неба — дівчина, випадкова партнерка, вагітна. Ти нарешті станеш батьком. І не можеш, не маєш як сказати про це дружині. Лишалося взяти під опіку дівчину й чекати, поки Алла помре.
— Не чіпай її, скотина!
— Мені соромно за свої слова. Тим більше, коли по її загибелі лише дев’ять днів. Але ж це правда, Ігоре. Правда.
— Я тебе вб’ю, — кивнув на пістолет.
— Що поміняється? «Яструбів» нема. Елементарна річ: як винесеш мій труп? Однією правою? Тобі ж допомога потрібна.
— Кажи далі. Тільки не згадуй Аллу всує.
— Не обіцяю. Бо все, що було далі — через неї. Ти не хотів, аби вона дізналася. Ти не хотів, аби про дитину взагалі хтось знав. А Мері з дурної голови й безвиході напевне обіцяла роздзвонити на весь світ. Не хотіла мати з тобою нічого спільного. Жила б собі й терпіла. Поки не дізналася, як з твоєї подачі чинять з дівчатами-біженками. А вона ж одна з них, поставила себе на їхнє місце. Донбаський характер, терпіти таке не хотіла. Одна за всіх вирішила постояти.
— Випадково дізналася. Навіть не знаю, як протекло.
— Хіба тепер це має значення? Рано чи пізно все б випливло й без пригоди з Еліс. Іронія долі — вліз Свистун. Дівчина розказала йому про «Ольвію», той не дурний, склав два і два. Вирішив нагрітися на Нагорному, той переказав прикру новину тобі. Свистуна треба прибирати, бо ми всі, включно з Тимуром Юрійовичем, чудово знаємо йому ціну. Пачкою доларів рота не закриєш. Свистун — вірус, він назавжди.
— Тут ти правий.
— Тим більше правий, що Ніна Головко поняття не має, хто їх викрав і погрожував Артемові. Я поговорив із нею недавно. Згадай, про причетність Свистуна до тієї історії сказав мені ти, Ведмедику. І Головку натякнув ти. Вони повторювали твої слова. Хоч насправді тобі потрібен був привід, аби ввести в гру мене.