Називай мене Мері...
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2961 -38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Називай мене Мері...». Краткое содержание книги:
Чомусь просте й очевидне рішення прийшло в останню чергу.
— Марія комусь дзвонила?
— Не відразу. Перечекала десь днів вісім. Потім дала про себе знати.
— Кому?
— Поняття не маю. Лишала на мене Аньку, їздила в Київ на якісь зустрічі кілька разів. Грішним ділом думала — вистежать. А вона сама попередила: не вертатиметься, поки не заплутає слідів.
— Плутала?
— Так для чого ж їздила! Мобілкою не користувалася. Купила картку телефонну на пошті. По своїх справах дзвонила комусь з різних автоматів. Так заплутати легше, казала.
— Дітей же годувати треба, — мовив Ігор.
— Треба. Моя Юлька і її Анька на штучному. Кузя, — кивнула на хлопчика, — так само. Обидві маємо з молоком проблеми. Їй ще кесарів розтин робили, хоч це не пов’язано. А може й пов’язано. Харчування не бракує, дякувати Богу.
Боковим зором Кобзар вловив — Пасічник знову хоче щось запитати. Зупинив, укотре перехоплюючи ініціативу.
— Ви ж у одній палаті лежали.
— Лежали.
— Вас чоловік привіз.
— Не сусіда ж.
— Марію — хто?
— Вона вже там була. І, чесно, мені тоді якось байдуже було.
— Інакше запитаю, — Олег подався вперед. — До неї хтось приїздив?
— У палату не пускають.
— Це ясно. Але хтось же мусив провідувати, — терпцю лишилося небагато.
— Так навідувався хтось. Квіти, фрукти.
— Вона не казала...
— Я не питала! — відрізала Люда.
Кобзаря почало помалу тіпати.
— Вас у один день забирали з пологового?
— Ну... так.
— За вами чоловік приїхав. За Марією з дитиною — хто?
— Мужик якийсь. Усередину не зайшов. Чекав біля виходу, ми бачили. На джипі приїхав. Звернула увагу, сумку в неї взяв лівою рукою.
Чомусь Кобзар не здивувався.
— Гаразд. Ви, так розумію, весь цей час спілкувалися.
— Я дзвонила частіше. З двома вдома самій не дуже. Ніби добре, що сюди перебралися. Давно мріяли про власну хату за містом. З іншого боку, всі подружки там. Розраджувала себе так, дзвонила дівчатам.
— Ви здивувалися, коли Марія впала, мов сніг на голову?
— Пояснила: тут її точно не шукатимуть. А про сніг на голову — в точку. Спершу подзвонила ніби в гості набитися. Хіба ж я проти? А як приїхала: драсті, поживу у вас тут трохи. Але я ввійшла в становище, — Люда вже зовсім освоїлася. — Я вдруге одружена. Від першого чоловіка втекла, в чому була. Навіть без речей. Бився.
— Мата знала?
— Так дівчата ж у пологовому одна від одної секретів не мають!
Нарешті Олег склав у голові все від початку до кінця.
Знайти б тепер батька Анни.
І своє місце в цій історії, котру тепер робила дивною саме його, Олега Кобзаря, присутність у ній.
— На дівчинку глянути можна? — Пасічник підвівся.
— Спить, сказала ж.
— Я тихо.
Ожив телефон Кобзаря.
Віра Холод.
Єдина, кому вирішив дати зручний, не придатний для визначення номер, і то лиш сьогодні вранці.
— Я тут, — відповів.
Ігор присів біля хлопчика. Справжній ведмедик, як збоку дивитися.
— Ти звідки, Лилику? — Її голос не сподобався.
— Не ти. Ми.
— Які ще ми?
— Мене Ігор Пасічник підкинув. Ти ж не змогла.
— Добре. Дуже добре, що вас там двоє мужиків, — Віра важко дихала, наче бігла марафонську дистанцію. — Знайшли Алісу Зайцеву. Мертву.
Всередині стало холодно.
— Де? Коли?
Пасічник відчув погану хвилю — розпрямився, забувши про хлопчика.
— Годину тому. Лилику... Кобзарю, її катували. Задушена, соски... Ну... Розумієш.
Привіт від Нагорного.
— Смерть настала давніше. Точних висновків немає, але експерт на місці це визначив. З нею був телефон. Уже знайшли подруг, разом з якими жила. Еліс із речами кудись забралася ще вчора з вечора.
Я сам її відправив.
— Чуєш мене?
— Кажи.
— Погані справи. Їй в зуби конверт запхали. З доларами.
Вирахував, хто з дівчат умолив завернути з дороги на заправку, де всіх і накрили.
Знайти Алісу для нього, навіть у його нелегальному становищі, запросто.
Катує.
Та каже все, що сказала вранці Кобзареві...
Майнуло — Нагорний знав, де народжувала Марія.
— Віро, бігом кавалерію в Чабани! Махом, я сказав! — скинув дзвінок, повернувся до Людмили, яка нічого не зрозуміла, але сполотніла. — Підвал у будинку є? Чи інше безпечне місце?
— З кухні...
— Беріть дітей — і туди. Бігом!
Хлопчик від крику заплакав.
Ніби відповідаючи йому, знадвору зайшовся гавкотом собака.
І раптом замовк, захлинувшись.
А ще за мить у кімнаті брязнуло скло.
Пізно.
11
Ніколи не бачив Пасічника таким спритним.
Нагоди не було. Дивлячись, як Ведмедик прожогом метнувся до малого й підхопив його на руки в момент, коли розбита шиба ще сипалася, Кобзар недоречно згадав: а вони ж ніколи не були на силових операціях разом. Мабуть, замолоду, починаючи службу, Ігор таки творив дива, як ось тепер.
Люда закричала з переляку, щойно крізь розтрощене вікно полізла постать у сірому камуфляжі. Пасічник передав їй хлопчика, рявкнув:
— Дітей бережи! — і кинувся на бійця, котрий уже опинився всередині.
Підбив озброєну руку, кулаком поцілив у щелепу. Тренований «яструб» останньої миті встиг відхилитися, пірнув під правицю, виконав балетне па, відскочивши вбік. Став до стіни, пальці тягнули донизу блискавку куртки. Пасічник саме скинув на підлогу пальто, рука вже лізла під пахву, по пістолет.
Дула вони наставили один на одного одночасно.
Олег не мав зброї, тож не знайшов для себе кращого заняття, ніж підштовхнути перелякану Людмилу з малим на руках до виходу. Щойно вони опинилися в передпокої, брязнуло вікно в кімнаті поруч.
— Там! — на повен голос заволала жінка, зробивши неможливе — лякаючи хлопчика ще більше.
Кобзар усе зрозумів, щойно звідти на два голоси дружно заревли немовлята.
— Зараз! — вигукнув, відштовхнув Людмилу ще далі, до кухонних дверей, погнав на звук.
Ліворуч, біля стіни — дитяче ліжечко. Стрімкий погляд зачепив двох дітей, не сповитих, у однакових рожевих кофтинках, повзунках і чепчиках. Хто з них хто, не мав часу розбиратися — просто на нього сунув амбал у плямистому строї.
— Стій! — гаркнув Олег. — Стріляю!
Навіть рукою сіпнув, вводячи противника в оману та підтверджуючи свій намір витягнути зброю. Той збентежився лиш на мить, шукаючи поглядом, у якій руці ворог тримає пістолет. Вистачило, аби скоротити відстань і вдарити підхопленим у русі стільцем.
Розбив об спину — плямистому вдалося ухилитися.
Діти нічого не розуміли, їх розбудили й вони ревли з переляку. Хлопчик на руках Людмили волав третім голосом. І до какофонії звуків додався постріл.
Тепер уже жінка перекрикувала дітей.
Удар — вивалювали вхідні двері.
— Кухня! — вигукнув Олег, рвучко посунувши на плямистого повивальний столик. Перешкода умовна, та кілька секунд виграти вдалося. За цей час Людмила змогла гайнути в кухню й вибігти назад, уже з вільними руками.
Підхопила обох дітей за раз.
Другий удар з передпокою.
Ще один постріл.
Боєць уже остаточно оговтався й сунув на Кобзаря, так само тягнучи зброю. Відстань між ними була невеликою, Олег скочив набік, вчасно виходячи з лінії вогню. Випущена куля пролетіла в небезпечній близькості, але руху не припинив — налетів, не даючи «яструбу» змоги прицілитися краще.