Називай мене Мері...

12

Потім вивели Люду й дітей зі сховку.

Всі забилися в невеличку комірчину на кухні. Поранений Пасічник пройшов першим, прочинив дверцята. Побачивши кров на його руках та одязі, жінка скрикнула, сильніше притиснувши до себе обох малюків. Ті встигли заспокоїтись, щойно запала тиша, але враз знову дружно заголосили. Хлопчик учепився за мамину ногу, теж заревів уголос.

— Дай! Давай!

Пасічник простягав обидві руки, вцілілу праву й прострелену ліву. Кобзар, притримуючи своєю лівицею перебиту Нагорним правицю, стояв збоку й зі свого місця бачив, як Ігор кривився від болю. Та все одно тягнувся до дітей — і Людмила, повернувшись боком й ступивши ближче, передала одного з малюків.

— Іди до дядька, Аню.

— Це — Анна? — перепитав Олег.

Ведмедик міцно притиснув дівчинку до грудей однією рукою. Вона далі плакала. Пасічник поколихав її, мовби за звичкою, хоч ніколи не мав батьківського досвіду. Дивно, але Анна враз заспокоїлась.

— А це — Юлія. Тш-ш-ш-ш, — губи Людмили торкнулися доньчиної маківки. — І Кузьма...

— З Кузею ніби знайомі, — Кобзар спробував посміхнутися, але вийшла гримаса. — Всі цілі?

Спитав про всяк випадок. Бо бачив, що з ними все добре, коли не брати до уваги переляку. Людмила мовчки кивнула, легенько підштовхнула хлопчика, аби виходив, нарешті вибралася з комірчини сама. Тим часом Пасічник поніс Аню, кинув через плече:

— Обережно! Під ноги дивіться.

Малий Кузьма повів себе на диво спокійно. Побіг з кухні в передпокій, на труп із простреленою головою не зважав, і Олегові лишилося тільки притримати хлопчика, аби не замастився кров’ю. З меншої кімнати, де діти були раніше, почувся стогін. Людмила скрикнула, ступила назад, тут же передумала — пішла за малим.

— Кузя! Не йди туди, Кузя!

— Нічого йому не буде, — заспокоїв Кобзар, кивнув на сходи, що вели на другий поверх. — Там є, де дітей покласти?

— Спальня...

— Несіть туди й будьте там, поки поліція не приїде.

Хлопчик уже сам дерся вгору, встигнувши навіть знайти одну зі своїх машинок. Дивним чином іграшка опинилася в передпокої, відлетіла в куток, вочевидь потрапивши комусь з бійців під ногу. Люда зазирнула в кімнату. Пасічник уже вклав Аню на диван і сидів поруч, не зводячи з дитини очей.

— Я нагляну, — кинув Ігор. — Не метушіться, вже все гаразд.

— Яке гаразд, крові повна хата... Машка, Машка, от же ж наробила горя, собі та людям.

Людмила швидко побігла сходами. Малий Кузьма заметушився, поквапився за мамою. Кобзар шарпнувся до нього, боячись, аби хлопчик не впав. Та він давно вже освоїв маршрут, почувався на східцях упевнено, навіть не сприймав їх за перешкоду. Тож Олег пройшов до кімнати, схилився над Анною.

Відразу відмовився від наміру роздивитися по личку, на кого з Вериг дівчинка може бути схожою. І батька, і сина Кобзар бачив лиш на знімках. Дурна й марна справа — видивлятися на обличчі річної дитини риси людей, яких ніколи не зустрічав наживо. Чи схожа донька на свою маму, яку Олег знав недовго, але близько... Спіймав себе на думці, що роздивитися Мері, вивчити риси її обличчя не випало. Більшість часу говорили або в березневих сутінках, або — при не дуже яскравому світлі.

— Нагорний приходив по неї.

— Ага, він кричав щось таке, — мовив Пасічник.

— Значить, я правий, — зловив запитальний погляд, торкнувся скаліченого місця, яке вже починало набрякати, спробував поворушити правицею, заболіло. — Отой весь їхній бізнес, торгівля дівчатами чи що там ще накопають, значить для Вериги менше, ніж дитина.

— Про якого ти зараз?

— Думаю, все ж таки старшого. Але навіть якщо батьком Анни виявиться молодший, все одно Нагорний примчав сюди за наказом старшого. Не зупинило, що все накрилося і Нагорний у розшуку. Міг залягти глибоко — а бач, далі полював, ще й бійців прихопив.

— В «Яструба», вважай, вже нема гнізда. Ігор Пасічник ще дещо може.

Перервала Людмила — зайшла й відразу кинулася до дівчинки.

— Господи, в неї кров! Де, коли...

— То в мене, — Ведмедик показав свої руки.

— Не треба чіпати, — відрубала жінка. — Зараз занесу її, потім з вами розберуся.

— З нами?

— Перев’язати треба. Десь аптечка була.