На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
Я ще можу якось повзати й підкликаю віз, що їде поблизу. На ньому повно поранених, нас теж беруть туди. Санітар, що супроводить поранених, вганяє нам у груди протиправцевий укол.
У польовому лазареті ми з Кропом улаштовуємо так, щоб лежати поряд. Нам приносять ріденький бульйон, ми жадібно з'їдаємо його, хоч і зневажливо кривимось, адже ми звикли до кращого; проте голод нас змагає.
— Тепер, Альберте, нас відпустять додому, — кажу я.
— Можливо, — озивається він. — Аби ж я тільки знав, що саме зі мною.
Біль дужчає. Під бинтами пече наче вогнем. Ми п'ємо воду, п'ємо склянку за склянкою.
— Чи набагато вище коліна мене поранено? — питає Кроп.
— На добрих десять сантиметрів, Альберте, — відповідаю я.
Насправді там не більше трьох.
— Ось що я надумав, — каже він трохи згодом, — якщо мені відріжуть ногу, я вкорочу собі віку. Не хочу шкутильгати по світу калікою.
Так ми лежимо, думаємо й чекаємо.
Увечері нас несуть до «різницької». Злякавшись, я гарячково починаю обмірковувати, що робити, адже всім відомо: у польових лазаретах лікарі ампутують руки чи ноги, не довго думавши. При такій кількості поранених це простіше, ніж старанно латати людину. Я згадую Кеммеріха. Нізащо не дозволю себе хлороформувати, хай навіть мені доведеться не одному розчерепити голову.
Та все гаразд. Лікар длубається в рані, аж мені в очах темніє.
— Не придурюйтесь, — лається він і знову мене шматує.
У яскравому світлі його інструменти виблискують, наче ікла
хижих звірів. Біль уже такий, що несила терпіти. Двоє санітарів міцно тримають мене за руки, але одну я висмикую і вже збираюся зацідити лікареві в окуляри, але він помічає це і відстрибує вбік.
— Хлороформуйте цього поганця! — люто кричить він.
Я миттю затихаю.
— Пробачте, пане лікарю, я лежатиму спокійно, тільки не треба хлороформу.
— Отож-бо, — буркає він і знову береться до інструментів.
Це білявий чоловік, щонайбільше років тридцяти, з рубцями
на обличчі і в огидних золотих окулярах. Я помічаю, що тепер він просто знущається з мене, дужче копирсається в рані, та ще й раз у раз скоса поглядає на мене крізь окуляри. Я вчеплюю-ся руками в бильця; нехай я краще здохну, але він не почує від мене ані звуку.
Нарешті він видобуває з рани металеву скалку й кидає її мені. Він вочевидь задоволений моєю витримкою, бо старанно накладає мені лубок і каже:
— Завтра вас відправлять додому.
Потім мені гіпсують ногу. Опинившися знову з Кропом, я розповідаю йому, що напевне завтра прибуде санітарний поїзд.
— Альберте, нам треба домовитися з фельдшером, щоб нас відправили разом.
Мені справді щастить тицьнути фельдшерові дві сигари з фірмовими наклейками, докинувши кілька відповідних слів. Фельдшер обнюхує сигари й питає:
— У тебе їх ще багато?
— Ще ціла жменя, — кажу я, — і в мого товариша, — я показую на Кропа, — теж стільки. Можемо передати їх вам із вікна санітарного поїзда.
Він, звісно, відразу зметикував, що до чого, ще раз обнюхує сигари й каже:
— Г аразд.
Уночі ми не можемо й на хвилину заснути. У нашій величезній палаті помирає семеро. Один співає високим здушеним тенором церковні хорали, а далі починає вже хрипіти. Другий вилазить із ліжка й доповзає до вікна. Там він і лежить, перед вікном, немов хотів востаннє подивитися на білий світ.
Ноші з пораненими стоять на залізничній станції. Ми чекаємо поїзда. Періщить дощ, а тут немає ніякого даху. Ковдри в нас благенькі. Ми чекаємо вже дві години.
Фельдшер дбає за нас, наче рідна мати. Дарма що я почуваюся дуже кепсько, я не забуваю про наш задум. Ніби ненароком я роблю так, що йому видно пачки з сигарами, одну сигару даю йому на завдаток. За це фельдшер укриває нас плащ-наметом.
— Ох, Альберте, — зітхаю я, — а пам’ятаєш наше ліжко з балдахіном? І кішку?
— І м’які крісла, — додає він.
Авжеж, і м’які крісла, оббиті червоним плюшем. Вечорами сиділи ми в них, наче якісь князі, і вже збиралися видавати їх напрокат. По цигарці за годину. Ото було б безтурботне життя, та ще й мали б з тих крісел пожиток.
— Альберте! — нараз згадую я. — А наші мішки з харчами!
Нам стає сумно. Як вони тепер були б нам у пригоді! Коли б поїзд відходив на день пізніше, Кач напевне знайшов би нас і приніс би сюди наші скарби.
От же клята в нас доля! Мусимо їсти ріденьку затірку, убогі лазаретні харчі, а в наших мішках лежать бляшанки зі смаженою свининою. Але ми такі кволі, що не можемо навіть хвилюватися через це.