На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Франце, ти певен, що в тебе кровотеча? — питаю я. — Бо ми можемо знову дістати прочухана.

— Бинти геть мокрі, чи не може хтось увімкнути світло? Але із світлом теж нічого не виходить. Вимикач біля дверей, а встати ніхто не може. Я натискаю на дзвоник великим пальцем, аж поки він затерпає. Мабуть, сестра заснула, адже роботи стільки, що й удень у них перевтомлений вигляд. До того ж вони ще довго моляться.

— Чи не кинути нам пляшку? — питає Йозеф Гамагер, якому все дозволено.

— Цього вона й поготів не почує, коли не чує дзвоника.

Нарешті двері відчиняються, у них з’являється заспана стара. Та побачивши, що з Францом, вона починає метушитися й вигукує:

— Чого досі ніхто не дав мені знати?

— Але ж ми дзвонили. А ходити тут ніхто не може.

Франц утратив багато крові, його знову перев’язують.

Уранці ми бачимо: обличчя в нього загострилось і пожовтіло, а ще вчора ввечері ми гадали, що хлопець одужує. Тепер сестри заходять до нас часто.

Іноді нас доглядають сестри-жалібниці з Червоного Хреста. Вони добросерді, але часом не дуже вправні. Перестеляючи комусь ліжко, вони часто роблять пораненому боляче, а тоді так лякаються, що йому стає ще гірше.

Черниці надійніші. Уміють із нами поводитись, тільки ми хотіли б, щоб вони були трохи веселіші. Правда, декотрі мають почуття гумору, ці — славні. Хто з нас не зробив би будь-якої послуги сестрі Лібертіні, цій надзвичайній сестрі; коли поранені бачать її хоча б здаля, відразу ж у всьому крилі поліпшується настрій. І таких сестер є чимало. За них ми пішли б у вогонь і воду. Ні, тут нема на що скаржитись — черниці поводяться з нами точнісінько, як із цивільними. А коли згадуєш гарнізонний лазарет, то аж страх бере.

Франц Вехтер так і не видужав. Якось його винесли із палати й не повернули сюди. Иозеф Гамагер знає, в чім річ:

— Більше ми його не побачимо. Вони віднесли його до вми-ральні.

— До якої ще вмиральні? — питає Кроп.

— Ну, до покійницької.

— Та що воно таке?

— Невеличка кімната в кутку крила. Туди переносять тих, хто збирається дуба врізати. Там двоє ліжок. Ось на ту палату всі й кажуть — умиральня.

— Але нащо їх туди переносять?

— Бо так менше клопоту потім. І зручніше, бо та палата — поруч із ліфтом, що спускається до трупарні. Можливо, це робиться також для того, щоб ніхто не помирав у палатах, в інших на очах. І доглядати його легше, коли він лежить окремо.

— А йому ж як?

Иозеф знизує плечима:

— Зазвичай та людина вже не дуже розуміє, що робиться.

— І всі тут про це знають?

— Хто тут давно, той, звісно, знає.

По обіді на ліжко Франца Вехтера кладуть іншого пораненого. Через кілька днів його теж виносять. Иозеф робить виразний рух рукою. Ми ще не раз бачимо, як хлопців приносять сюди, а потім несуть геть.

Часом біля ліжок сидять родичі й плачуть або тихо, збентежено про щось говорять. Якась стара жінка зовсім не хоче йти звідси, але їй же не можна залишатися тут на ніч. Наступного ранку стара приходить дуже рано, та їй треба було б прийти ще раніше, бо, підійшовши до ліжка, вона бачить, що на ньому лежить уже хтось інший. Її ведуть до трупарні. Вона принесла з собою яблука й тепер віддає їх нам.