Лист до короля

— Вам дякую, Менауресе, — з цими словами Ярро незграбно вклонився і вийшов.

Відлюдник підвівся, зачинив за ним двері й повернувся до Тіурі.

— Кажи, Мартине, тепер нас ніхто не почує.

Тіурі теж підвівся і розповів:

— Я не Мартин, а Тіурі, а втім — моє ім’я тут ні до чого. Я мушу перейти через гори на захід. Я вісник Лицаря Едвінема з Білим Щитом. Ось його перстень, який я маю вам показати.

Менаурес підійшов до нього й обережно взяв перстень.

— Лицар Едвінем, — промовив він тихо, — паладин Унавена, Той, що носить Білий Щит. Де він?

— Його вбито.

Відлюдник глянув на Тіурі. У тому погляді не було страху, лише глибокий смуток. Він нахилився над перснем.

— Так, він загинув у бою. Помер у своїй невпинній боротьбі зі злом. Це сумна звістка, але було б сумніше, якби він пішов з життя інакше.

— Він загинув не в бою! Його вбито, зрадницьки вбито!

— Тим, хто це вчинив, буде гірше, аніж йому. Розповідай же, сину мій, — Менаурес торкнувся руки Тіурі, і той здригнувся від болю.

— Тебе поранено?

— Дрібниці, — пробурмотів Тіурі.

— Сідай, — мовив відлюдник, — розповідай, сину мій.

— Але. Здається, ви й так уже про все знаєте. Ви не здивувалися, побачивши мене, не злякалися, коли почули, що лицар Едвінем загинув.

— Я нічого не знаю, але багато чого можу передбачити. Здається, зовсім недавно лицар Едвінем прийшов до мене вперше. Він був молодий, як і ти, його щойно посвятили в лицарі; він був сповнений жаги вершити великі подвиги. Бажання його здійснилося, хоча, мабуть, і не принесло йому щастя. Не міг же він все передбачити. Сини Унавена були тоді ще хлопчиськами, але я побоювався, що один із них принесе горе батькові та брату. Так, здається, ще вчора юний Едвінем прийшов сюди, тебе тоді ще на світі не було, а нині ти сидиш навпроти мене і виконуєш його доручення. Чи не так?

І тоді Тіурі вперше заговорив про своє доручення. Він розповів, як зустрів Лицаря з Білим Щитом і як отримав від нього листа до короля Унавена, у королівство, що на захід від Великих гір.

Відлюдник уважно вислухав його.

— Ти приніс звістку, яка непокоїть мене. Правитель Евіллану і ті, що його підтримують, — лихі люди! Та не занепадай духом — рано чи пізно зло завжди буде переможене. Твоє завдання доправити листа, і я подбаю, щоб ти перейшов гори швидко й безпечно.

— Але. ви ж не в змозі показати дорогу?

— Ні, для цього я застарий. Я дам тобі провідника, якому можеш довіритися як собі. Це Паккі, ти бачив його.

— Той смаглявий хлопчина?

— Так, — усміхнувся відлюдник.

— Скільки ж йому років?

— Він молодший за тебе, йому чотирнадцять. Проте він народився й виріс у горах і походить з роду справжніх горян, гори у нього в крові. Він — провідник, кращого годі й бажати. Вийдете завтра, удосвіта.

— Дуже дякую, вам, Менауресе. Але як бути з Ярро? Він також збирається йти через гори, і мені важко буде сказати, що я не візьму його з собою.