Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)
- Автор:
- Год: 1921
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)». Краткое содержание книги:
В Я.іівци умови полонених такі як у Вадовицях: недостача черевиків, біля, одягів — бруд, ніяких санітарних уладжень. Навіть води було мало, бо на 50 людей видавали по 10 літрів води так, що про миття або прання не було мови. Тиф забирав 7 —11 жертв денно. Полонені спали на голих досках. Чимало з них приміщено у стайнях.
а) Табор у Вадовицях.
У „Впереді“ (ч. 73 за р. 1920) читаємо про сей табор таку допись: „Панує страшний тиф, люде вмирають як мухи, з шпиталю майже ніхто здоровий не виходить. В/ідовицькии комендант Зиґзалковскі любить часто заглядати до чарки а його адютант господаруе, як сам хоче.“
В тійже Газеті (ч. 87) читаємо в листі полонених між иншим: „Як в найкоротшому часі відносини не зміняться на ліпше, або як не наспіє яка постороння по-мічнича акція, то все вигине голодовою смертю в дословнім значінню сего слова. Люде виглядають неначе кістяки або ходячі трупи, з виразом цілковитої резиґнації і байдужности до всего, а навіть до життя; вештаються вони гуртками по таборі і вишукують найріжнородніщу погань по смітниках та и їдять її — лушпина з бараболь належить в них до рідких ласощів — багато з них так вже виснажені, що не можуть з місця порушуватися.
... до своєї української суспільности ми, полонені, звертаємося ще раз і кличемо в розпуці: Р а туй те нас! Ратуйте своїх дітей, свою молодь від нехибної голодовоїсмерти!“На основі протоколу списаного 5. квітня 1920 р. у Твардошині з 7 українськими старшинами, що втікли з названого табору, можемо уявити собі сей табор осьтак:
Умови апровізаційні і санітарні не до видержання. Місяцями не діставали полонені ні шматка хліба, а коли його і діждались, так не у більшій скількости, як 6-та, а то і 8-ма частина бохонця. Обід складався з брукви або моркви, а часами з шматка конини. Полонених били, зачиняли в тюрму, голими і босими гонили на роботи. Свояки полонених не мали до них доступу; з висиланих пакетів пропадало все краще. Ні книжсік ні часописів не дозволялося читати. Одяг, який приходив від У. Горож. Комітету, конфіскували і наділювалл ним польських жовнірів. — Найбільшими катами — полонених були: четарі Сташкевіч і Чуба, десятник Валіґура і старш. дес. Вика. Вони ходили з дротяними нагайками і побивали старшин так тяжко, що кількох від ран в лічниці померло.
Коли більша кількість полонених втікла, табор перевезли серед зимової стужі і о голоді до Стшалкова. В дорозі 7 полонених померло від голоду і морозу.
У Стшалкові мешкала мужва в землянках, до котрих затікає вода. Зимою їх не опалювали. Апровізація була мізерна. Шпиталь не мав ні ліжок, ні ліків. —
Комендантом табору був полк. Кевнярскі, людина добра та слабої волі. Фактично командував в таборі десятник Соберай, який бив старшин і замикав їх до арештів.
Щоб читачі мали поняття, що доводилося переносити нашим героям, які попадали в руки польських жовнірів, наведемо уривки із зізнань старш. хорунжого
В. Т., якому вдалося д. 3. квітня 1920 р. втікти з табору у Вадовицях. „Транспорт, з котрим я їхав до Перемишля, числив около 35 людей мужви, з старшин не було більше нікого. По дорозі кричали залізничники: „Поцо то везць? вистшеляць як псуф!“ . . . Всякі українські відзнаки з нас здирали й топтали ногами. Полонених обдерли в части на Фронті, решту по дорозі у ваґонах так, що кількох ішло босих по снігу. На команді замкнули нас усіх 35 в одній маленькій келії, де навіть стояти було неможливо. Опісля по двох заводили в одну кімнату, де ніби переводили ревізію, кождого роздягаючи до сорочки. Після ревізії кождий з нас діставав два рази в лице, а відтак уставляли нас на коридорі під сходами. Прийшла черга на мене. На початок дістав я прикладом у груди за те, що курив, а опісля після ревізії свою порцію: два рази в лице. Коли ми вже всі стояли на коридорі, станув польський жовнір з готовим до стрілу крісом, зверненим на нас і сказав: „Дивитися на стіну, бо як стій вас усіх вистріляю; ніхто не смій рухнутися!“ Так дивилися ми на стіну більше години. В тім часі переходили сходами польські старшини й говорили: „Хочете України? ви стріляли на брата? Взавтрі будете висіти на шибениці.'“ — Хлопці плакали і клялися, що якби ще раз довелося з ляхами воювати, то більше в полон не попали б живими. Я потішав їх, що терпимо за Україну; день пімсти настане! — Коли нас завели до келії нагад, до мене приступив сержант і вдер з мене плащ. Потім замкнули мене до тюрми в Перемишлі, де я сидів десять днів; а відтак вавезли мене на Домбе. З старшинами поводилися там неможливо . . . Комендантом табору був капітан Курковскі. Часто уладжували, як на старшин, так і на мужву, погроми; били нас дротяними нагайками немило-серно. А коли раз ми старшини спробували вареаґувати, нас трохи не злінчували. ... В Стшалкові перебув я усього два місяці . . . Під оглядом харчів було можливо, та помешкання вохке. Ми спали на підлозі, а на пій була вода: і неодин добув тут ревматизм. Цілі два місяці в зимі нам не давали дров; так само був великий брак соломи.“