Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років

Тяжко відходити на вічний спочинок не здобувши волі Україні, але таке героїчне життя, яке він поклав на вівтар Батьківщини, цей сімвол вічно буде горіти вогнем любови і жертвенности, вічно буде кликати і запалювати наступні покоління до нової рішучої боротьби за свою незалежну Батьківщину.

Місце вічного спочинку було приготоване в ограді на церковному погості біля церкви. По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самітній дзвін. До школи зібралося повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку — Кібцю. Всі козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові — командирові повстанського війська.

Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події, яка відбувалася тут, прийняли повстанців за червоноармійців, та хотіли перешкодити і переконати організаторів похорону не хоронити з попом та з хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка… Того ж дня, тільки без священиків, хоронили їх… і поза церквою.

Із школи винесли Миколу на подвір'я і з труною поставили на мари. Підняли їх на свої рамена отамани Хмара та Завгородній, старшини Залізняк та Вернигора (автор цих спогадів), та два інших, та й понесли до могилі.

Розпочався похорон.

Священик з дяком провели відповідні молитви, потім в двійку співали, незабаром до їх співу приєднались козацькі голоси, що добре знали церковні співи і панахиду, і утворився імпровізований хор.

Отаман Хмара стояв спереду, в почесній варті, через його плече висіла Миколина кабура. В почесній варті були: отаман Завгородній та старшини Залізняк і Вернигора, та два найближчих земляки Миколи.

Одна частина козаків стояла строєм біля могили, а решта — навкруги. Коли священик закінчив відправу, запанувала надзвичайна тиша.

Тоді отаман Хмара виступив з прощальним словом:

— Більше року тому назад мені вперше довелося познайомитись з цією славною, відважною, тепер уже леґендарною людиною — Миколою Бондаренком. В початку серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстанського загону. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішности, і до його хитромудрої поведінки. Сам він, як усім відомо, невеличкого росту, похила постава, широке чоло, великий мужній ніс, розумні чорні і пронизливі очі. Гадав я що це такий собі хитрун, а може бути й підступник. Але згодом переконався що я дуже помилявся. Виявив що це не хитрун а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець а кришталевої чистоти людина в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного в якого з покоління в покоління плекалась любов до своєї Батьківщини, козацького роду був Микола з Бондаренків що діяв під кличкою Кібець.

Свідомий українець, — продовжував от. Хмара, — відданий народові борець за Волю України. Мало тепер роде і наша окрадена земля, таких синів як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці, статечний і поміркований в діях, розсудливий і далекоглядний. Він завжди свої дії передбачливо обмірковував всебічно і тоді вже приймав рішення. І завжди нападав і перемагав, як не силою зброї то хитрістю і спритом.

Несподіванки, обіход, швидкість — це його методи якими він перемагав ворога. Ці несподівані напади на ворога і швидкість дій, наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Не дарма дали вони йому прізвище — Кобець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з'являвся, хто зна звідкіль і зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьонівські частини.

Після зведення порахунків з Володимирським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину, тоді сказав: Дякую Тобі Господи, що намічений плян я виконав, тепер я готовий на всі чотири вітри. Тепер легче буде мені помирати в бою з ворогом.

Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків — Запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про по полю розкидані могили і про пам'ятники.

Тяжко нам тебе прощати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас, дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна і за цетобі слава і вічна пом'ять!