Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
На столику тихо і мелодійно задзвонив телефон. Одночасно задзвонили дзвоники в усіх кімнатах. Де б не був жилець, він скрізь міг чути дзвоник, і йому лишалося тільки простягнути руку до трубки телефону. Так усувалася необхідність появи слуг, які могли завдати зайвих турбот.
— Алло! — сказав Тоніо, прикладаючи трубку до вуха.
— Пробачте, містер Престо, — почувся чоловічий голос. — Говорить швейцар. Одна міс хоче вас бачити.
Престо скривився. Яка-небудь поклонниця-психопатка довідалася про його приїзд. Невже й тут від них не буде спокою? І Престо вже хотів відповісти, що стомився з дороги і не може прийняти відвідувачку, як раптом почув по телефону уже жіночий голос:
— Містер Престо! Я дуже, дуже прошу прийняти мене у важливій справі. Я заберу у вас лише кілька хвилин.
У голосі було стільки благання і, головне, тривоги, що Престо завагався. А може, це якась хвора хоче попередити його про небезпеки лікування? Адже і у Цорна можуть бути невдачі. Зацікавив Престо і голос жінки: йому здалося, що він зовсім недавно чув його. Сестра? Ні, інша. І Престо відповів:
— Добре. Слуга проведе вас. Скажіть йому, що я на верхній західній веранді.
Звиклий до уваги, Престо не вважав за потрібне іти назустріч.
НЕ ЗМІНЮЙТЕ СВОГО ОБЛИЧЧЯ!
Увійшла молода дівчина в синьому шовковому платті. Зупинилася біля дверей, мовчки кивнула головою, виміряла очима відстань од дверей до Престо і, вже не дивлячись на артиста, підійшла до нього. Обличчя бліде і схвильоване.
«Ну звичайно, психопатка-поклонниця», вирішив Тоніо і сухо запропонував їй крісло біля себе.
Дівчина сіла, не підводячи очей. Престо зрозумів, чому вона не дивиться на нього: сміх може перешкодити розмові.
Кінчиками пальців дівчина стиснула скроні і мовчала, немов збираючись із силами. Престо все чекав, випускаючи кільця диму.
— Містер Престо! — нарешті почала вона голосом, що тремтів од хвилювання. — Ми вже зустрічалися з вами… Я реєструвала ваш приїзд у конторі…
— Чим можу бути корисний?
— Я роблю службовий проступок, приходячи до вас, і, можливо, мене за це звільнять…
— В такому разі ви допускаєте необережність, — холодно сказав Престо. Навіть ввічливість не примусила його підбадьорити дівчину, допомогти їй — він побоювався, що це дасть волю бурхливим почуттям, які, мабуть, кипіли в ній, і викличе палкі виявлення любові, захоплення, вірності, йому давно вже набридли такі сцени. — Як вас звати?
— В даному разі моє ім’я не має значення, — відповіла дівчина і вперше глянула на нього.
Помітивши вираз незадоволення на фізіономії Престо, вона почервоніла, перевела погляд на гострий носок своєї туфлі і збуджено вигукнула:
— Ви не думайте, що я психопатка, яка прийшла сюди, щоб звіряти свої особисті почуття. Справа набагато серйозніша! — І дівчина кінчиками пальців знову стиснула скроні з такою силою, що довгі червоні лаковані нігті вп’ялися в шкіру. І раптом почала говорити швидко, схвильовано, немов у маренні: — Токіо! Престо! Не покидайте нас! Не змінюйте своєї зовнішності. Не позбавляйте нас тих щасливих хвилин, які ви даєте нам! Зрозумійте: життя важке, і тільки ви створюєте просвіт у цій безпросвітності, примушуєте хоч на час забути про наші тривоги, не згадувати про них, даєте відпочинок, а значить, і нові сили, підтримуєте нас, вселяєте надію в серця, що втрачають будь-яку надію на краще… Для багатих людей ви тільки паяц, який розважає їх від нудьги неробства. Але ж вас бачать на екрані мільйони таких скромних трудівників, як я… Що буде з ними, коли ви підете з екрана? їх життя стане ще безвідрадніше…
Престо був збентежений і навіть схвильований. Звичайно, це екзальтована жінка. Звичайно, вона перебільшує. Але вона порушила питання, над яким досі не задумувався Престо, — про соціальну роль його творчості. Так, про це треба буде подумати. Але насамперед треба якось заспокоїти відвідувачку.
— Міс, — промовив він лагідно, — я вам дуже вдячний за таку високу оцінку, яку ви даєте мені. Але не забувайте про одну обставину. Я теж жива людина, і я маю невід’ємне право пред’являти свої вимоги до життя. Чи не вважаєте ви, що це егоїстична вимога: «Збережіть для нашого задоволення вашу потворність, ваш ніс-туфлю»? І чому ви гадаєте, що нещасні тільки ви? Ви не подумали про те, що, незважаючи на свою славу та багатство, я теж можу бути нещасним, як найостанніший бідняк?