He відпускай мене

Ми зупинилися в кінці вулиці, збуджено говорячи в один голос. Всі, за винятком Рут, яка мовчала. Складно було зрозуміти вираз її обличчя: вона точно не була розчарована, але й радісною її не можна було назвати. Вона злегка усміхалась — так, як могла б усміхатись мама у звичайній сім’ї, розмірковуючи, поки діти стрибають навколо неї і верещать, і просять сказати: так, їм можна те, чого вони хочуть. Отож кожен із нас вивалював свою думку, і я раділа, що чесно могла сказати, в один голос із рештою, що жінка, яку ми бачили, цілком може бути саме тією. Насправді кожен із нас відчував полегшення: не усвідомлюючи цього повністю, ми готувалися до розчарування. Але тепер ми могли повернутись до Котеджів, Рут могла збадьоритись завдяки побаченому, а ми її щиро підтримали б. Офісне життя тієї жінки видавалося дуже близьким до того, яке часто описувала Рут. Незалежно від того, що відбувалось між нами того дня, ніхто з нас в душі не хотів, щоб Рут поверталась додому засмученою, тож тієї миті ми думали, що нам ніщо не загрожує. І так воно й сталося б, і я в цьому не маю жодного сумніву, якби на цьому етапі ми поклали цій справі кінець.

Але Рут мовила:

— Давайте посидимо там, на тій стіні. Всього кілька хвилин. Коли вони про нас забудуть, ми зможемо повернутись і подивитися ще раз.

Ми погодились, але йдучи до низької стіни, що оточувала невелику стоянку, куди показала Рут, Кріссі мовила (можливо, з надмірною готовністю):

— Але навіть якщо ми не побачимо її знову, ми ж усі погодимося на тому, що це «ймовірне я». І офіс такий чудовий. Справді.

— Давайте просто кілька хвилин почекаємо, — сказала Рут. — А тоді повернемось.

Я не сіла на стіну, тому що вона осипалась і була вогка, і ще я боялась — от-от прийде хтось і почне кричати на нас, що ми там сидимо. Але Рут сіла, звісивши коліна з обох боків, ніби їхала верхи на коні. Навіть сьогодні я так чітко пам’ятаю картинку, як ми чекали там десять чи цілих п’ятнадцять хвилин. Ніхто більше не говорить про «ймовірне я». Ми вдаємо, ніби просто вбиваємо час — отут, у мальовничій місцині, під час безтурботної подорожі. Родні здійснює танцювальні рухи, зображаючи, як добре почувається.

Він вилазить на стіну, балансує на ній, тоді навмисно падає. Томмі жартує з перехожих, і хоча йому не дуже вдається, ми всі сміємось. І тільки Рут, посередині, верхи на стіні, продовжує мовчати. На її обличчі завмерла усмішка, але вона зовсім не рухається. Її волоссям грається вітер, а яскраве зимове сонце змушує мружитись, тож немає певності, чи вона усміхається на наші пустощі, чи лише морщиться від світла. Такі образи збереглися в моїй пам’яті про ті миті, поки ми чекали на стоянці. Мабуть, ми чекали, коли Рут вирішить, чи можна вже йти і дивитися вдруге. Але цього рішення їй робити не довелось через те, що сталося далі.

Томмі, який походжав на стіні разом із Родні, несподівано зіскочив додолу і завмер. А тоді мовив:

— Це вона. Та сама.

Ми всі застигли і поглянули на постать, яка рухалася з боку офісу. Тепер жінка була одягнута в пальто кремового кольору. Йдучи, вона намагалась застібнути свій портфель. Щось негаразд було з пряжкою, тож жінка постійно збавляла темп і застібала знову. Ми продовжували дивитись, охоплені якимось трансом, а вона, йдучи з протилежного боку вулиці, проминула нас. Тоді, коли жінка завернула на Гай-Стрит, Рут зістрибнула додолу і мовила:

— Подивімося, куди вона йде.

Ми вийшли з трансу і рушили за нею. Кріссі сказала, щоб ми збавили темп, тому що хтось міг подумати, наче ми банда хуліганів, які переслідують жінку. Ми рухалися слідом уздовж Гай-Стрит на поміркованій відстані, гиготіли, оминали людей, розділялись і знову сходились. Була приблизно друга година дня — тротуари забиті покупцями. Часом ми мало не втрачали жінку з виду, але продовжували йти, зависали перед вітринами, коли вона заходила до крамниць, протискались повз візки і старих людей, коли вона знову звідти виринала.