He відпускай мене

— У них цього точно немає.

Я засміялась і штовхнула його. Він мав збентежений вигляд, тож я сказала:

— Томмі, у «Вулворті» такого не може бути. У них тільки найновіші хіти. Джуді Бріджвотер існувала сто років тому. Її просто продавали на одному з Розпродажів. Цієї касети не може бути у «Вулворті», дурню!

— Ну, я ж сказав, що нічого про це не знаю. Просто в них було так багато касет…

— Трохи є, Томмі. Але не зважай. Це була така гарна ідея. Я дуже зворушена. Це була прекрасна ідея. Зрештою, це ж Норфолк.

Ми знову рушили, і Томмі невпевнено сказав:

— Ну, ось чому я тобі розповів. Я хотів тебе здивувати, але марно. Не знаю, де шукати, і навіть не пам’ятаю імені на касеті. Тепер я сказав тобі, і ти можеш допомогти мені. Ми можемо разом її шукати.

— Томмі, про що це ти?

Я намагалась говорити з докором, але не могла стримати сміху.

— Ну, в нас же є ще ціла година. Це хороша нагода.

— Томмі, дурню. Ти справді в це віриш, так? У всі ті казки про загублені речі?

— Не те що вірю. Але ми ж можемо пошукати, якщо ми вже тут. Ти ж хотіла б знову її знайти, правда? То що нам втрачати?

— Ну добре. Ти повний ідіот, але добре.

Він безпорадно розвів руками.

— Ну, Кет, куди ми підемо? Я ж сказав, що нічого не тямлю в крамницях.

— Треба шукати в крамницях із вживаними речами, — сказала я, трохи подумавши. — Там, де повно старого одягу, старих книжок. У них іноді бувають коробки з платівками і касетами.

— Добре. Але де ж ці крамниці?

Коли я згадую тепер цю мить — як ми з Томмі стояли на маленькій вуличці, готові розпочати наші пошуки, — я відчуваю, як усередині підіймається тепла хвиля. Несподівано все здалося мені просто досконалим: година затримки, вільний час попереду і чудовий спосіб його згаяти. Мені доводилось стримувати себе, щоб по-дурному не реготати і не стрибати по тротуару вниз і вгору, наче дитя. Недавно, коли я опікувалась Томмі і нагадала йому про подорож до Норфолка, він сказав, що почувався точнісінько так само. У мить, коли ми вирішили піти на пошуки втраченої касети, несподівано розвиднілось, а попереду на нас чекали тільки сміх і радість.

Спершу ми заходили до неправильних місць: до книгарень зі старими книжками чи до крамниць зі старими порохотягами, де зовсім не було музики. Скоро Томмі побачив, що я розумілась на справі не більше від нього, і заявив, що тепер він буде нас вести. Якимось дивом сталося так, що він побачив вулицю, на якій в один ряд стояло чотири крамниці якраз такого типу, як ми шукали. У вітринах було повно суконь, сумок, журналів для дітей, а всередині, якщо ввійти, вчувався солодкавий запах затхлості. Там лежали стоси зморщених книжок у паперових палітурках, запилюжені коробки з листівками і різними дрібничками. Одна крамниця спеціалізувалася на різних хіпівських речах, а друга — на воєнних медалях і фотографіях солдатів у пустелі. Але в кожній з крамниць стояла велика картонна коробка — чи навіть дві — з платівками і касетами. Ми порпались у речах, і за кілька хвилин, по правді сказати, майже повністю забули про Джуді Бріджвотер. Ми просто насолоджувались тим, що разом роздивляємось усі ці речі. Розходились у різні боки, а тоді знову опинялися поруч, притягнуті тією ж коробкою з різним дріб’язком, що лежала в запилюженому закутку, освітлена сонячним промінням.