Темна матерія

Аманда запускає таймер на своєму годиннику, вимикає ліхтар, щоб зберегти батарейки, і коли ми сидимо поряд у холодній темряві, чекаючи, поки подіє препарат, вона каже:

— Ніколи не думала, що так зрадію, знову побачивши наш чортів маленький рятувальний човен.

— Справді?

Вона схиляє голову на моє плече.

— Дякую, Джейсоне.

— За що?

— Що не дав мені там замерзнути.

— То ми квити?

Вона сміється.

— Аж ніяк. Тобто, не забуваймо, що це все через тебе.

Незвично перебувати в стані сенсорної депривації, сидячи в цілковитій темряві й тиші куба. Єдині фізичні відчуття — це холод металу, який проникає крізь одяг, і тиск Амандиної голови на плече.

— Ти не такий, як він, — каже вона.

— Хто?

— Мій Джейсон.

— А який?

— М’якший. У тому, що стосувалося роботи, він був надзвичайно жорсткий. Я ніколи не зустрічала такої одержимої людини.

— Ти була його терапевтом?

— Іноді.

— Він був щасливий?

Я відчуваю, як вона обмірковує моє питання в темряві.

— То як? — питаю. — Я зачепив делікатне питання лікарської таємниці?

— Теоретично, ви обидва — це одна особа. Очевидно, це вже якась нова сфера. Хоча ні. Я б не сказала, що він був щасливий. Його життя було інтелектуально насичене, але, по суті, одновимірне. Він займався тільки роботою. Останні п’ять років у нього не було ніякого життя поза лабораторією. Фактично, він у ній і жив.

— Ти знаєш, саме оцей твій Джейсон і зробив усе це зі мною. І зараз я сиджу тут, бо кілька ночей тому, коли я повертався додому, хтось викрав мене, приставивши пістолет мені до лоба. Цей «хтось» приволік мене на закинуту електростанцію, накачав наркотиками, витряс із мене купу інформації про моє життя і про вибір, який я зробив. Про те, чи я щасливий. Про те, чи хотів би я прожити життя інакше. Тепер я починаю пригадувати. А потім я прокинувся у вашій лабораторії. У вашому світі. Думаю, що твій Джейсон і зробив усе це.

— Ти хочеш сказати, що він заліз у куб, якимось чином знайшов твій світ, твоє життя, і помінявся з тобою місцями?

— Ти вважаєш, він був здатний на це?

— Не знаю. Це якесь божевілля.

— А хто ж іще міг це зробити?

Аманда хвилину мовчить.

Нарешті вона каже:

— Джейсон був одержимий «неходженими шляхами». Він говорив про це постійно.

Я відчуваю, що мною знову опановує гнів, тож кажу:

— Якась частина мене й досі не хоче в це вірити. Тобто, якщо йому потрібне було моє життя, він міг би просто вбити мене. Так ні, він морочиться, робить мені ін’єкції, і не тільки цим препаратом, а ще й кетаміном, який мене вирубив і стер усі мої спогади про куб і про все, що він учинив. А потім буквально вкидає мене у свій світ. Навіщо?

— Насправді, в цьому немало сенсу.

— Ти так вважаєш?

— Він же не монстр. Якщо він так учинив із тобою, значить у нього було якесь раціональне пояснення. Так це називається, коли начебто пристойні люди виправдовують свої непристойні вчинки. Там, у твоєму світі, ти видатний фізик?