Темна матерія

Будь-ласка, притисніть голову до спинки крісла. Поїзд рушає за три... дві... одну.

Прискорення м’яке, але потужне. На пару секунд воно втискає мене в м’яку спинку крісла, а потім ми летимо вздовж однієї рейки на неймовірній швидкості, під нами зовсім не відчувається тертя, а за вікном суцільною розмитою плямою пливе міський пейзаж, і на такій швидкості практично неможливо що-небудь розгледіти.

Здалеку повільно насувається фантастичний обрій. Вигляд у будинків якийсь нелогічний, нераціональний. У різкому ранковому світлі здається, наче хтось розбив дзеркало, зібрав осколки й поставив їх сторчма. Надто вже спонтанно й невимушено розкидані вони навколо. Прекрасні у своїй недосконалості й асиметрії, наче гірський кряж, або вигин ріки.

Дорога пірнає вниз.

Мій шлунок злітає вгору.

Ми зі свистом пролітаємо тунель — темрява, в яку вриваються спалахи світла, що тільки посилює відчуття дезорієнтації і швидкості.

Ми вириваємось із темряви, і я хапаюся за ручки крісла, бо мене кидає вперед на обмежувачі, коли поїзд із шумом зупиняється.

Провідник оголошує:

Станція «Центр».

Це ваша зупинка? — з’являється голографічний напис «Т?» і «Н?» сантиметрів за п’ятнадцять од мого обличчя над

— Давай вийдемо тут, пропонує Аманда.

Я натискаю «Т?». Вона робить те ж саме.

Наші обмежувачі розмикаються і ховаються в крісла. Підводимось і разом з іншими пасажирами виходимо з вагона на платформу розкішної станції — зменшеної копії Центрального вокзалу Нью-Йорка. Це велична, аж дух перехоплює, споруда зі стелею, яка нагадує скло з фаскою, судячи з того, як сонячне світло проходить крізь нього й розсіюється в залі крихітними діамантами, розкидаючи веселих сонячних зайчиків по мармурових стінах.

У залі повно людей.

Довгі тужливі звуки саксофона витають у повітрі.

На протилежному боці зали ми піднімаємося приголомшливим водоспадом сходів.

Усі навколо нас розмовляють самі з собою — телефонні розмови, здогадуюсь я, хоча не бачу ніяких мобільних пристроїв.

Піднявшись сходами нагору, проходимо через один із десятка турнікетів.

Вулиця запруджена пішоходами — ані машин, ані світлофорів. Ми стоїмо біля цоколя найвищої будівлі, яку я тільки бачив. Навіть зблизька вона якась нереальна. У неї не видно поділу на поверхи і тому вона нагадує шматок льоду або кристал.

Суто з цікавості перетинаємо вулицю, заходимо у вестибюль цієї вежі й, керуючись вказівними знаками, стаємо в чергу на оглядовий майданчик.

Ліфт на диво швидкий.

Мені доводиться ковтати, щоб звільнитися від закладення у вухах через постійну зміну тиску.

За дві хвилини ліфт зупиняється.

Провідник повідомляє, що в нас десять хвилин, щоб помилуватися видами згори.

Коли двері розсуваються, нас зустрічає холодний порив вітру. Виходимо з кабіни, проминаємо голограму з повідомленням: Ви перебуваєте на висоті 2159 метрів над рівнем вулиці.